ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ
Того літа я втекла. Просто спакувала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Менѣ було двадцять два. На прощання мати гуканула мені вслід:
— Ганьба! І щоб навіть не сміла повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолага, нічим не провинилася, але мати шпурляла в неї капцями, ніби це вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — правду кажучи. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла втекти ще з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилася. Я стала зрадницею.
Мати втратила того, кого можна було контролювати, виховувати, читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Хлопають дверима. Ідуть собі.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, жалюгідно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валідолу. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, виводити з себе, виховувати та дарувати почуття потрібності. Тоді й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і олів’є, а сперечатися, коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, — безглуздо. Він просто жував із вдячністю. Я його виховувала, як мати мене. Коло замкнулося.
Суботнього ранку ми вирушили. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасом, спекою та вогкістю. Мене відразу занудило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Та зрозуміла: справа не в кефірі.
Це безнадія.
У клітках, ящиках, коробках — продавалася самотність. Гавляча, нявкаюча, криклива, писклива. Це була безпорадність уживу. Вона дивилася очима, благала, молила. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла поміж рядів і думала: «Відчинити б двері… закричати: „Тікайте! Я їх затримаю!“» Але не зробила цього. Ішла похилено, під поглядами сотень приречених.
— Ходімо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, візьмем оцю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Тобі чого?». Продавець промовив:
— Сім тисяч. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: чи то порода, чи то лайка — на кшталт «Оце ж караул!». Ми з чоловіком тільки-но почали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — сім тисяч за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з’їхала з глузду? — зітхнув чоловік. — Любов таки безкоштовна.
— Але не кожна, — парирувала я. — Ця — з родом!
Ми посперечалися. І раптом під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіре, линяве, з очима, як блюдця. Воно вистрибнуло й вчепилося мені в ногу.
— Чиє воно? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, бездомне. Викинь його звідси, — пожав плечима продавець.
Чоловік глянув на кошеня й сказав:
— Оце — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося в моїх долонях, кумедно підібгавши лапки. Воно було безформне, але таке вродливе. Без паспорта, без роду, але таке… справжнє.
— До мами одразу? — запитав чоловік.
— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до ладу. А то шпалери в коридорі навіть вона не переживе.
Вдома з’ясувалося — це кішка. Швидка, бешкетна, як вітер. За вечір вона порвала мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, віддерла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.
Ми її лікували. Купали, возили до лікаря, одягали нашийник від бліх. І дали ім’я — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вміщалася на долоні. Така крихітка.
За тиждень Лада перетворилася на повноправну частину дому. Масажистка, будильник, жартівниця, лікарка. Вона муркотіла, як пилосос, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапки. Ховалася в білизні та чатувала на нас під ванною.
Настав час — везти її до мами. Я написала: «В нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли. Голова боліла, як завжди від цього кефіру. А Ладошка скакала по квартирі, весело женучися за своєю тінню. У неї були плани на день.
— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу брати участь у зраді.
Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Ладошка важко дихала, розпласталася на спині й підставилаЛадошка замурчала мені у відповідь, і в тій миті я зрозуміла — іншої матері їй не треба.
