Старенька Одарка витирала сльози, що стікали по змучених, поритих зморшками щоках. Вона метушила руками й щось невиразно бурмотіла, наче мала дитина. Чоловіки, спостерігаючи, чухали потилиці, а жінки намагалися зрозуміти стару.
З ранку, скажена від горя, Одарка бігала селом, стукала у вікна й плакала. Від народження вона була німою, а до того ж трохи не від світу цього. Тому селяни її уникали, хоч і не кривдили. Не розуміючи, що сталося, вирішили покликати Івана — місцевого гуляку та жартівника, єдиного, хто часто заходив до старої, допомагаючи по господарству. За вечерю та пляшку горілки.
Нарешті він прийшов. Недовиспаний, ще не протверезівши після вчорашнього, він пройшов крізь натовп. Стара кинулася до нього, микаючи й захльоскуючись слізьми, почала розмахувати руками. Лише Іван міг її зрозуміти. Коли вона замовкла, чоловік похмурів. Зняв шапку й глянув на очікуючих.
— Ну, кажи! — почулося з натовпу.
— Оленка зникла! — промовив він, маючи на увазі семирічну внучку Одарки.
— Як зникла? Коли? — здивувалися жінки.
— Каже, що мати її вночі забрала! — перелякано буркнув Іван.
Село загуло. Жінки хрестилися, чоловіки нервово запалювали цигарки.
— Невже мертва може дитя викрасти? — не повірив один із селян.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Марічка, потонула у болоті. Як і бабуся, вона була німою від народження. Пішла з жінками по ягоди, але щось трапилось. Відстала, заблукала. Загрузла в трясовині, а покликати на допомогу не могла. Лише микала. Та хто ж її почув би? І залишилася Оленка сиротою — тягарем для старої Одарки. Був би батько, а так і спитати не з кого. Померша за життя не розкрила таємниці дитини, узяла її з собою в могилу. Ім’я батька навіть рідній матері не казала. Люди шепотіли: може, Іванко — той самий батько? А чому б і ні? Молодий, неодружений. У хаті буває.
Але він заперечував: нічого такого не було!
Одарка знову голосно заридала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли жінки. — Ну, Іване?
— Розповідає, що кожної ночі до хати приходила мертва. Одарка свічки палила, хрести на дверях та вікнах випалювала. Берегла себе й онуку від нечистої сили. А Марічка не вгамувалася — стукала у двері, у вікна зазирала. І тихенько дочку кликала. І от цієї ночі довго під вікном стояла. Бліда, очі неживі, а губи шептали, вабиОленка стиснула руку батька, і, крок за кроком, вони пішли додому, де їх чекало нове життя, повне надії та світла.
