Квартира Оленки — і жодної родини
Олена мила посуду, коли почула дзвінок у двері. На порозі, як грім серед ясного неба, стояла свекруха.
— Привіт, Оленко, — зі штучною ніжністю промовила Наталя Миколаївна. — Вирішила вас провідати. Ось зайшла на чайок!
Олена запросила її на кухню, поставила чайник і гукнула чоловікові:
— Дмитро, твоя мама прийшла!
За хвилину всі вже сиділи за столом. Свекруха неспішно розмішувала цукор у чашці, косила оком на невістку — той самий погляд, за яким Олена вже навчилася вгадувати майбутню маніпуляцію.
— Знаєш, Дмитрику, — почала Наталя Миколаївна, — Орест зробив Мар’янці пропозицію переїхати до нього. Уявіш, ще до весілля!
— Ну йому кранти, — усміхнувся Дмитро. — Наша Мар’янка йому покаже. Спокійно жити не дасть!
— Неправильно говориш! — з гордістю відсікла свекруха. — У Мар’янки все інакше. Вона скромна, розумна, не то що деякі…
Олена відчула цей погляд. Камінь, як завжди, летів у її бік. Вона знову вдала, що не помітила.
— А знаєш, що Орест ще зробив? — урочисто підняла палець Наталя Миколаївна. — Дарує їй квартиру! Уявляєш? На весілля! Справжній чоловік!
Дмитро скривився.
— Подивимося, що там він дарує. Поки документів не побачу — не повірю.
— Ось що значить — правильний вибір! — не вгамовувалася свекруха. — А у тебе, до речі, дружина з квартирою, а ти навіть у власниках не значишся.
Олена вийшла з кімнати. Серце стиснулося. Знову стара пісня — про «оформи половину», «де справедливість», «спільна родина». Вже рік, як вони одружені, і весь цей час Наталя Миколаївна намагалася вичавити хоч шматочок зятєвої жилплощі.
Дмитро теж почав тиснути: мовляв, сміються з нього, чоловік без квартири. І машину купив, і ремонт зробив, і меблі — а все чужое.
— Тебе ніхто не обдурив, Дмитре, — відповідала йому Олена. — Ти одружився не на квартирі, а на мені. Чи ні?
Він замовкав. До наступного візиту мами.
Коли в будинок завітала владна тітка Дмитра, він раптом почав розповідати казки.
— Так, квартиру купили. Здебільшого на мої гроші, — впевнено заявив він.
Олена ледь не поперхнулася чаєм. Брехня лилася рікою. Вона мовчала. Не заради нього — заради себе.
Потім прийшов друг Андрійко. Дмитро знову розкрив павутиння:
— Заходь, вважай, у себе вдома. Квартира ж наша з Оленою!
— Молодець! — захоплено відреагував друг. — Одружився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Олена дивилася і не вірила власним очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким вона зустрічалася?
Вона зібрала речі і поїхала до батьків.
— Мамо, я більше не можу. Відчуваю себе не дружиною, а інвестором. Він і одружився лише через квартиру…
— Подумай, доню. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані сантиметра!
Олена повернулася. І незабаром до них вдерлася свекруха. Без попередження, з розпатланим волоссям, сльози на очах.
— Дмитре, лихо! Мар’янку Орест кинув. Все — весілля не буде. А вона набрала кредитів: машина, одяг, телефон…
— А до чого тут ми? — збентежився Дмитро.
— Треба допомогти. Нехай Олена оформить половину квартири на тебе. Закладеш, борг повернемо. Потім усе віддамо!
Олена оніміла. Але швидко опам’яталася.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на один відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — закричала Наталя.
Олена пішла у кімнату, але підслухала, як мати й син шепочуться біля дверей.
— Я все спробувала, сину. Але вона — ні в яку…
— Спробую ще щось придумати, — похмуро сказав Дмитро.
Олена розкрила двері:
— Придумуйте! Придумуйте ще щось! Тільки знайте: квартири вам не побачити. Ані шматочка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Дмитро пішов жити до матері.
Олена подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — безмежні. А гідність — одна.
