Квітень 2025
Ще вчора почувала, як у голові крутиться старий фразеологізм: «Квартира для двох? Не для мене!». Я Олена, і сьогодні знову написала в цей щоденник, бо треба розібратися в тому, що відбувається навколо.
«Я перепишу квартиру Людки на твоє ім’я і переїду до тебе. Ти ж живеш сам», сказала Надія, не задавши жодного питання. Її голос звучав суворо, ніби вона знову тридцять три, а не тридцять шість.
«Тато, мама, що ви хочете?», крикнула Олена, намагаючись швидко завершити розмову.
«Ми повинні поговорити. Справді», наполягла її мати, і одразу поклала трубку. Типово для неї лише помічає, а питань не ставить.
«Артем!», вигукнула Олена, кинула телефон на диван.
«Що трапилось?», вигукнув він, виходячи з кухні з двома чашками кави в руках.
«Моя мама. Вона сьогодні ввечері приїде».
«Мені залишатися?»
«Ні, я це вирішу самостійно»
**Привиди минулого**
Спогади мов фотографії в альбомі: деякі знебарвлені, але сутність лишається. Олені було одинадцять, коли батьки розлучилися. Її сестра Людка ще грала ляльками, а Олена вже вчилася читати між рядками дорослих.
«Я більше не можу, Ганно», мовив батько. «Це вже не шлюб, а лише тінь колишнього».
«А діти?», лунала мати, голос якої звенів, немов скло.
Після розлучення батько мовчки збирав свої речі. Улюблене крісло, пошарпану чашку, книжки все поступово зникало.
Олена стала містком між двома світом: суворою матір’ю і спокійним батьком. Людка вирішила, що батько зрадник, а мати мучениця.
**Доросле життя**
Олена переїхала до Києва на навчання. Працювала, вчилася, мріяла про власну квартиру. Людка ж взяла кілька курсів, стала майстром манікюру і майже одразу вийшла заміж.
Батько помер, залишивши лише теплі спогади та порожнечу.
Мати з’являлася лише, коли просила гроші або скаржилася:
«Людка вагітна, допоможи їй. Володимир заробляє мало, а в салоні їх навіть не наймають офіційно»
Олена зітхнула, втомлена.
«Вона знала, на що підписалася. Це її вибір», подумала я.
**Власне гніздо**
Через кілька років я придбала свою мрію квартиру в передмісті, саму собі. Потієм і сльозами.
«Гарна квартира», сказала мати, оглядаючи простір. «Людці таке точно треба. Замість гуртожитку з дитиною А ти сидиш тут один у розкішному замку. Це несправедливо».
«Людка завжди вважала, що їй щось належить. Я ж працювала», відповіла я.
Через роки прийшов несподіваний візит:
«Я вирішила квартира буде Людці, а я переїжджаю до тебе», мовила мати, посміхаючись і оглядаючи кожен куток.
«Ні», коротко відповіла я. «Це моя квартира».
«Що таке «ні»? Я вже все вирішила!»
«Тоді живи у Людки. Це не готель», крикнула вона.
«Ти така ж холодна, як і батько!»
«Дякую. Він мене любив і ніколи не ставив умов», відповіла мати.
Двері глухо захлопнулися. У приміщенні залишилася лише тиша і полегшення.
На телефоні спалахнула нова повідомлення:
«Як пройшло?»
Я усміхнулася і відповіла:
«Приїжджай. Навчу, як готувати класичний сирник».
