Київ. Осінній вечір. Холодний вітер, втомлені очі й ще більш втомлене серце. Олена повернулася додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. У голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас хоч картопельки підсмажив…
Квартиру зустрів запахом чогось смачного. Олена зняла куртку, кинула чоботи, зайшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре й запеченою куркою. Поряд — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки кивнув на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Олена натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — пожав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в міру солоне. Олена поставила чайник, заварила липовий чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну що, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабусею в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки що ще одружені.
Олена сумнівно подивилася на нього. Сил не було. Ні на сварки, ні на примирення.
— Гаразд, давай. Може, востаннє разом у гості сходимо.
Їхали в машині батька Тараса. Він з батьком — спереду. Олена — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — пошепки запитала свекруха.
— Ні, — відповіла Олена з натягнутою усмішкою.
— Подивись, які каблучки ми їм на роковини купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Олена опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле вічне життя…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старші. Стіл гарбував, сміх, тости. Але Олена трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса відразу залучили її в підготовку розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — любили їх.
Олена ловила себе на думках:
— А я його люблю? А він — мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — постійно не вистачає. Новий жакет не може собі дозволити вже три роки. Діти? Він і про них не згадує. Роботу не може знайти. А колись був її мрією…
Святкування закінчилося пізно. Гостей розвозили по домівках. Бабуся Марія підійшла до молодих:
— Залиштеся в нас. Переночуєте. І допоможіть трохи приборкати.
Олена й Тарас мовчки почали прибирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.
Бабуся поставила чай.
— Ну, Василю, ось ми з тобою й п’ятдесят років прожили, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів мало не розлучилися, — буркнув той. — До ЗАГСу ходили.
— Зате повернулися.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі заглядалися? Принцесою мене звали. А ти сяяв, як лампочка.
— Та ти ж… принцеса, — фуркнув він, але в очах було тепло.
Олена дивилася на них — і щось всередині стиснулося. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, обраВона обійняла Тараса міцніше, і раптом зрозуміла, що щастя — це не гроші чи дорогі речі, а просто ця мить, коли поруч той, хто завжди знайде слова і картопляне пюре у найтяжчі вечори.
