Олеся з матір’ю жили удвох. Батько в Олесі, звісно, був, тільки не потрібні вони йому. Про батька вона питань поки не ставила. У школі діти рахують, у кого крутіші батьки, а в садочку важливіші питання іграшок, ніж наявність чи відсутність тата.
Марія вирішила — краще Олесі не знати, що закохалася вона без пам’яті в майбутнього батька дитини, а коли повідомила про вагітність, він одразу розкрив, що одружений. Проблеми з дружиною є, але піти від неї не може — її батько його начальник. Якщо щось станеться, лишиться без штанів, а такий йому Марії навіть не потрібен. І порадив позбутися дитини, поки не пізно, бо аліментів вона не побачить. А якщо спробує щось зробити — буде тільки гірше…
Вона не наполягала, зникла з його життя й виховувала Олесю сама. Дівчинка виросла гарною, і цього Марії було достатньо.
Працювала вона вчителькою початкових класів, а п’ятирічна Олеся ходила до садка. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового року до школи прийшов новий фізрук — високий, підтягнутий, усміхнений. Усі незаміжні жінки з учительського колективу, а таких була більшість, одразу почали його оглядати та залицятися. Лише Марія не дивилася в його бік, не сміялася з жартів. Мабуть, тому він і звернув увагу саме на неї.
Одного разу, коли вона вийшла зі школи після уроків, біля неї зупинився позашляховик. З машини вийшов фізрук і широко відчинив перед нею двері.
«Сідайте», — усміхнувся він, кивнувши на пасажирське сидіння.
«Мені тут недалеко», — збентежено відповіла Марія.
«Та на машині комфортніше, навіть якщо близько», — розсудливо заперечив він.
Марія трохи вагалася, але сіла. Фізрук зачинив двері, сів за кермо й запитав адресу.
«Я не знаю. Тільки номер садка».
«Якого садка?» — він подивився на неї з нерозумінням.
«Того, куди ходить моя донька», — пояснила Марія.
«У тебе є донька? Велика?» — чомусь одразу перейшов на «ти».
«Олесі п’ять років». Вона взялася за ручку дверей. «Краще я піду».
«Постривай. Підвезу», — повернув ключ у замку запалювання.
Марія зачинила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її по Олесю. Все одно ж у них нічого не вийде. Навіщо чоловікові жінка з «багажем», коли довкола повно вільних?
«Якщо ви не поспішаєте…»
«Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей», — одразу зізнався він, позбавляючи Марію зайвих питань.
«А чому так? Жахливий характер? Чи образилися якісь, що боїтеся серйозних стосунків?» — спитала вона.
«Отака колюча. Не очікував. А з виду тихоня». Він усміхнувся. «Усе було — і кохання, і образи. Але до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Та немає ідеальних людей, пані Марто. У тебе теж вигляд оманливий».
«Шкодуєте, що підвезли? Ой, поверніть у цей двір», — поспішно попросила вона.
Машина зупинилася біля воріт садка.
«Я зачекаю», — сказав фізрук, коли Марія виходила.
Вона затрималася біля авто.
«Не варто. Ми живемо поруч. Не хочу, щоб донька потім розпитувала. Ви ж розумієте, Андрію Олеговичу?» — суворо, ніби до неслухняного першокласника, подивилася на нього.
Вона пішла, а Андрій Олегович кілька хвилин сидів у машині, задумавшись. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Марія виходила з садочка, тримаючи за руку Олесю, вона з полегшенням — та й із легким розчаруванням — зітхнула. Все зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. І то добре.
Але наступного дня Андрій знову чекав біля школи.
«Знаю, подумала, що я втік, дізнавшись про доньку. А ось і ні. Сідай. До садка?» — спитав він буденно.
Марія усміхнулася й кивнула. Коли вона підвела Олесю до машини, та серйозно подивилася на Андрія, потім — на матір.
«Це мій колега, Андрій Олегович. Працює у нашій школі. Ну що, сідай», — натякнуто весело сказала Марія, щоб приховати ніяковість.
Олеся не підскочила від радості, не кинулася до авто. Вона мовчки сіла на заднє сидіння й дивилася у вікно.
«Куди поїдемо?» — обернувся Андрій.
«Кудись недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати», — відповіла за доньку Марія.
«Тоді в розважальний центр. Для прогулянок ще холодно. Олесю, згодна?»
Дівчинка мовчала. Андрій усміхнувся й рушив.
У школі всі знаАндрій зітхнув, розуміючи, що завоювати їхні серця буде нелегше, ніж приручити того бездомного цуценя, яке тепер радісно скакало по квартирі Марії, немов ніколи не знало горя.
