Кулінарний рай у Соломії
Коли ми з Тарасом увійшли в хату Соломії, мене одразу огорнув такий аромат, що я ледве не забула, для чого прийшла. Пахло свіжоспеченим салом, теплим паляничками, приправами, що немов танцювали у повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — цей запах був як обійми рідної домівки, свята й чогось неможливого. А коли глянула на стіл, то й слова забула. Там стояли страви, які варто було б виставляти у музеї гуральницького мистецтва. Чесно, я навіть не знала, що робити — милуватися чи брати миску.
Соломія, моя давня подруга, завжди була справжньою чаровницею у кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Тарасом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «так собі», без причини, просто щоб побазікати й провести час разом. Я, зізнаюся, чекала чогось простенького: ну, салат, може, запечена курка, чай з вареницями. Але те, що я побачила, було справжнім бенкетом. Стіл ламався від угощень: рум’яне сало з часником, печена картопля з кропом, овочі, викладені ніби картина, і пиріг із золотою скоринкою, від якого пахло яблуками й медом. А ще соуси — три різні, у малесеньких глечиках, і кожен, як виявилося, був шедевром.
«Соломіє, ти що, корчму збираєшся відкривати?» — вигукнула я, не спромігшись відірвати очі від цього дива. Соломія лише засміялася й махнула рукою: «Ой, Марічко, це я просто хотіла вас приголубити. Сідайте, зараз спробуємо!» Тарас, мій чоловік, який зазвичай мовчить, як риба, вже тягнувся до виделки, але я його спинила: «Зачекай, я спочатку сфотографую, таку красу треба в інсту закинути!» Соломія лише очі закотила, але було видно, що їй приємно. Вона завжди така — готує від душі, а потім робить вигляд, ніби то дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала сало — воно тануло у роті, з пікантним присмаком часнику та ще чогось незбагненного. «Соломіє, це що за чари?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Таємний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, чесно кажучи, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів і огірків у неї став справжнім мистецтвом? Тарас, який зазвичай їсть мовчки, раптом видав: «Соломіє, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїжджаю». Ми всі реготали, але я помітила, що він уже прикидав, як би взяти ще.
Поки ми їли, Соломія розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона цілий день провела біля печі, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Ось цей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала трохи меду та ванілі». Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння? Я, якщо чесно, у кухні більше години не витримаю. Моя коронна страва — вареники, і то якщо тісто вже готове. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що аж серце теплішає.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Соломія. Не лише їжа, але й вся її хата немов дихала теплотою. На столі стояла маленька вазочка з м’ятою, свічки горіли, створюючи затишок, а з кутку тихо лунала кобзарська мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала себе так спокійно. Навіть Тарас, який після вечері зазвичай лізе в телефон, сидів, усміхався й розповідав історії зі своєї молодості. Соломія вміла перетворити звичайний вечір на справжнє свято.
Десь між другою порцієсолодкого пирога і чашкою душистого чаю з м’яти я запитала: «Соломіє, як ти знаходиш час на таке диво?» — і вона лише таємничо посміхнулась, мов знала щось, чого не знали ми.
