Кулінарний пекельний коло: війна зі свекрухою
Моє життя у невеличкому містечку на березі Дніпра перетворилося на нескінченний жах через свекруху, яка вважає мене нікчемною господаркою. Її вічні догани до того, як я готую, доводять мене до відчаю. Кожен її візит — новий скандал, нові докори, що підточують мої силу. Я втомилася терпіти, і мій гнів ось-ось вирветься назовні, загрожуючи зруйнувати крихкий мир у нашій родині.
Свекруха, Наталя Семенівна, постійно наголошує, що я не вмію готувати. Її особливо бісить, що я роблю їжу на кілька днів наперед. «Хіба мій син повинен їсти одне й те саме три дні поспіль? Невже ти не можеш щодня варити свіже?» — кидає вона з презирством. Наталя Семенівна — професійна кухарка, її страви — справжні шедеври. А я куховарства не люблю. Для мене головне, щоб їжа була простою, їстівною й не забирала багато часу. Якщо її можна їсти, я вже задоволена.
У будні я готую звичайні страви: борщ, юшку, картоплю з м’ясом, вареники. Мій чоловік, Тарас, не нарікає — йому все підходить. Зате по вихідних він сам береться за плиту, створюючи кулінарні дива. На це йде півдня, а потім мені доводиться відмивати гору брудного посуду, заляпану плиту та підлогу, яку Тарас чомусь завжди встигає забруднити. Я не проти його захоплення, але після роботи в мене нема сил на щоденні подвиги біля варильної панелі. Тарас це розуміє, а ось свекруха — ні.
Кожен її візит — наче іспит. Вона відчиняє холодильник і кривиться: «Що це, знову учорашня юшка? Невже так важко вранці розморозити м’ясо, а ввечері зварити щось свіже? Це ж не займає багато часу!» На словах усе просто, але після зміни в офісі я мрію лише про одне — впасти на диван і закрити очі. Тарас співчуває мені й не вимагає свіжих страв кожен день, але Наталя Семенівна категорично не хоче ставитися до мене з розумінням.
Нещодавно я народила сина, Данилка. Життя стало ще важчим. Малюк майже не спить уночі, я ходжу, як примара, ледве тримаючись на ногах. Буває, що взагалі не встигаю готувати, і Тарасу доводиться самому варити вареники. Свекруха, побачивши в холодильнику вчорашні макарони чи ковбасу, вибухає: «У мого сина, мабуть, уже гастрит від такої їжі! Тільки він мовчить, щоб тебе не засмучувати!» Її слова — ніж у серце. Навіщо вона приходить? Щоб принизити мене й позбутися нервів?
Вона жодного разу не запропонувала допомогу, хоча бачить, як я виснажена. Нещодавно в Данилка почали різатися зубки, і я цілий тиждень не спала, колихаючи його на руках. Одного такого дня прийшла Наталя Семенівна. Без стуку вона підійшла до холодильника, відкрила каструлю з гречаною кашею й почала її нюхати. «Скільки днів цій каші?» — спитала вона з огидою. «Не знаю, Тарас варив», — втомлено відповіла я. «Звісно! Що йому лишається, щоб не померти з голоду? — скрикнула вона. — Він цілий день працює, щоб тебе забезпечувати, а ти вдома сидиш і не можеш нормальної їжі приготувати! Мій чоловік ніколи не готував!»
Я відчула, як усе всередині закипає. Її слова були несправедливі, вони били по найболючішому. Я — погана мати, погана дружина, нікудишна господиня. Сльози підступили до очей, але я стрималася. Ввечері я поставила Тарасу ультиматум: «Або ти змусиш свою матір приходити рідше й припинити ці скандали, або я взагалі не буду їй відчиняти двері. Я більше не можу!» Мій голос тремтів, я боялася, що не стримаюся й наговорю свекрусі такого, що ми вже ніколи не помиримося.
Кожної ночі я лежу без сну, прокручуючи в голові її докори. Згадую, як у початках нашого шлюбу намагалася їй догодити, як усміхалася, коли вона критикувала мою страву. Та її ненависть до мене лише зростала. Я відчуваю, що стою на краю прірви. Якщо Тарас не зможе мене захистити, наш шлюб може розпастися. Я не хочу війни з Наталею Семенівною, але й терпіти її догани більше немає сил. Сподіваюся, що вона прислухається до сина й перестане мене мучити. Інакше не відповідаю за себе — мій гнів, що накопичувався роками, може вирватися, і тоді вже не буде назад.
Сидячи в тиші нашої невеличкої квартири, я дивлюсь на сплячого Данилка й думаю: за що мені це? Я хотіла бути гарною дружиною, хорошою матір’ю, але свекруха перетворила моє життя на поле бою. Її слова ріжуть, як лезо, і кожен її візит — це новий удар. Я мрію про день, коли вона перестане втручатися в наше життя, але боюся, що цей день ніколи не настане. Чи витримаю я? Чи мій шлюб і моє терпіння розірвуться, як тонка нитка, під натиском її вічного незадоволення?
