— Куди скаржитися, якщо донька тебе ненавидить? — бурмотіла Зоряна, лежачи на просідаючому дивані, закривши обличчя долонею. — Може, хтось пояснить їй, що матір треба поважати? Хоч хтось. Хоч один…
Кімнату заповнила сіра напівтемрява. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря в’ївся в шпалери та стіни. Зоряна не могла підвестися — голова дзижчала, ніби в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Так само, як і не пам’ятала, коли торкнулася пляшки минулої ночі, куди зникли останні години.
Вона знову була сама.
Соломія ненавиділа п’яних.
Це була не просто огида. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дуба, що проростав у кожну її клітину. З дитинства, з тих вечорів, коли в їхній хаті починалося щось на кшталт пекла: мати, хитаючись, вривалася в двері, гучно гримала, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Інде падала. Інде спала біля порога, так і не діставшись ліжка.
Одного разу Соломія знайшла Зоряну лежачою біля під’їзду, обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке перегар, погляди сусідів, глузування однокласників:
— Соломійко, а твоя мати сьогодні у канаві чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбиті шклянки, збирати порожні пляшки у мішки та виносити непомітно, щоб ніхто не побачив. Соломія мила підлогу, коли мати не могла підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима та відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати говорила сама з собою, кричала, плакала, розбивала склянку об стіну, падала. А Соломія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Інде ридала, інде верещала, а інде — била.
Соломія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Богдана. Тиха, надійна людина. Вони одружилися. Народився син — Ярема. І Соломія дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не лякатиметься кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною блювоту.
Вона оберігала сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Усе те, чого в неї ніколи не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Рідко — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли у Зоряни були «світлі» проміжки. Не пускала її у своє життя. Жодним кроком.
Але Зоряна — не розуміла.
Кожен ранок починався для неї з головного болю та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася об меблі. Інде прокидалася прямо на кухонній підлозі, серед окурків, попільнички та тарілки із застиглим жиром. Інде — на дивані, не пам’ятаючи, як опинилася там.
Інде — в сльозах, з обіА потім знову тягнулась до пляшки, бо правда була страшнішою за будь-яку похмільну нудоту.
