— Ти мені ніхто! — вигукнула Соломія, грюкнувши дверима так, що дзвеніли склянки в горілці. У хаті повисла мертва тиша. Мар’яна сіла на край стільця, міцно стиснувши в руках глечик, у якому вже давно прохолола кава.
— Мамо, що трапилося? — зазирнула у кухню молодша Оленка.
Мар’яна лише похитала головою. На очах блищали сльози.
— Знову Соломія кричала?
— Класна дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це не важливо…
Оленка підійшла ближче й обняла матір за плечі:
— Мамо, ну не сумуй. Усе налагодиться. — Хоча Оленці було лише тринадцять, у ній давно жила дивна зрілість. Іноді здавалося, що вона старша за п’ятнадцятирічну Соломію, яку мачуха взяла під опіку після смерті її матері.
За півгодини з роботи повернувся Богдан. У хаті запахло вечерею. Всі, окрім Соломії, сіли за стіл.
— А де вона? — запитав він, глянувши на порожній стілець.
— Образилася, — відповіла Оленка, акуратно перемішуючи борщ.
Богдан подивився на дружину. Та провинувато відвела очі.
— Класна дзвонила. У Соломії — провал по всіх предметах. Я намагалася поговорити… — Мар’яна замовкла, намагаючись приховати сльози.
Богдан підвівся і пішов до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я один. Можна?
Двері трішки відчинилися, і Соломія, переконавшись, що за ним нікого нема, неохоче впустила батька.
— Що тут за безлад? — він глянув на розкидані речі й пусту упаковку від локшини.
— Мар’яна знову… — почала було дівчина, але батько перебив:
— Я сам дзвонив Олені Михайлівні. Ти справді провалюєш всі предмети. Що коїться, Соломіє?
Вона мовчала. Почала запихати підручники у рюкзак.
— Я не прошу тебе любити Мар’яну, але ти могла б хоча б поважати її. Ти щоразу її раниш.
— А вона мене — ні? Ти її з Оленкою в ТРЦ возив, а я тут сама сиділа!
— Ти забула, що я тоді покарав тебе за втечу вночі до подруги?
— Звісно! Я погана, а Оленка — свята!
— Годі! — голос Богдана став різким. — Ти занадто перегинаєш!
Він вийшов, не чекаючи відповіді. На кухні Мар’яна сиділа, сціпивши долоні. Слова застрявали в горлі. Але, подивившись на чоловіка, вона нічого не сказала. Лише через хвилину промовила:
— Я більше не знаю, що робити. Соломія відштовхує мене, вона ревнує тебе до нас. Я намагалася, чесно… але так і не стала для неї близькою.
— Я знаю, серденько, — Богдан обняв дружину. — Але що робити?
— Нам треба роз’їхатися. Тимчасово, — з трудом вимовила Мар’яна.
— Що? — він відіпхнувся. — Ти серйозно?
— Може, якщо вона відчує, що ти поруч лише з нею, у ній щось зміниться…
Соломія чула кожне слово, притаївшись біля дверей. У її грудях спалахнула надія. «Тато знову буде жити зі мною».
Вранці Богдан повідомив доньці, що вони переїжджають у стару квартиру. Оленка розплакалася. Увірвалася до кімнати Соломії й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Соломія не очікувала, що все так обернеться. Вона раділа, доки не зрозуміла, як важко жити без Мар’яниних рук. Ніхто не готував. Ніхто не допомагав із уроками. Батько був на роботі, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став суворим, жорстким, нетерплячим. Не так, як Мар’яна, яка лагідно пояснювала, навіть коли Соломія кричала їй у вічо.
Наближався день народження. Соломія вирішила сама спекти торт. Знайшла рецепт, збила тісто… але не встигла. Бісквіт підгорів. Коли батько повернувся, він побачив доньку, що ридала над чорним коржом.
— Тату… давай повернемося додому, — прошепотіла вона, втулившись у його плече. — Пробач мене. Я люблю тебе… і Мар’яну… і Оленку…
— Я теж люблю тебе, доню. Але повернутися — не так просто. Ми їх образили. Треба спочатку запитати, чи вони готові нас прийняти.
Соломія мовчала. Їй було соромно. Дуже соромно.
— Ти маєш зрозуміти, — сказав Богдан, — Мар’яна тобі може й не мати, але вона заслуговує на повагу. А ще — ти мусиш вибачитися.
Усю ніч Соломія не могла заснути. Вперше за довгий час вона не злилася. Вона просто відчувала біль і сором. Вранці вона сама попросила батька відвезти її до Мар’яни й Оленки.
Вона вибачилася. Щиро. Со сльозами. Перед Мар’яною. Перед Оленкою. А за пару днів уперше в житті прошепотіла: «Мамо… пробач мене».
І ніхто не знав, хто з них у той момент плакав більше…
