Краще тіснитися в орендованій однушці, ніж дихати під одним дахом зі свекрухою
— Андрію, скільки можна?! — голос Олени зірвався на шепіт, у якому відчувався виснажений розпач. — Ми вже два роки у шлюбі, а досі живемо у твоєї мами. Коли це закінчиться?
— А що тобі знову не так? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, все під рукою. У тебе ж немає квартири, а знімати ми не можемо собі дозволити. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?
— Краще вже тіснитися в орендованій хаті, ніж жити з твоєю матір’ю… — тихо кинула Олена.
Андрій тільки розвів руками.
— Хочеш — їдь до своєї мами у село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.
Від цих слів Олені стало особливо боляче. Так, вона родом з маленького села під Житомиром, де залишилася її мати. Але ж вона не винна у тому, що доля занесла її до міста, де вона зустріла чоловіка, влаштувалася на роботу, почала будувати життя. А тепер наче натякають: ти тут ніхто.
Жити під одним дахом із свекрухою ставало нестерпно. Для Андрія, звісно, все було зручно — адже для матері він ідеальний син, вона його не дорікає, не чіпляється, не вчить. Але Олені відводилася роль ворога — чужої, яка нібито «відібрала» у матері сина.
Ганна Миколаївна рано овдовіла. Сина виховувала сама. І тепер усе її життя — це Андрій. Тому вона з перших днів сприйняла Олену як суперницю. Зовні — ввічлива, привітна. Але варто Андрію вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.
Спочатку свекруха почала критикувати, як Олена миє посуд і розставляє чаї на полиці. Потім став дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Одного разу вона навіть звинуватила Олену, що та не дбає про здоров’я сина, бо кладе в чай цукор.
Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Оленою, Ганна Миколаївна або ігнорувала, або викидала. Жінка все частіше відчувала себе зайвою у цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а вечером намагалася затриматися якомога довше — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докору.
Навіть якщо на тумбочці лежала серветка — свекруха негайно починала їдко зауважувати, мовляв, «у бруді жити тільки вміє». Жодного теплого слова, жодної поваги. Лише докори, іронія, холод.
Одного разу Олена не витримала. Зібрала сумку і поїхала до матері — у те саме село, звідки колись виїхала за мрією. Сиділа біля вікна і плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил бВона зрозуміла, що час відчайдушно боротися за своє щастя, навіть якщо це означає йти проти всіх.
