На кухні пахло смаженими котлетами. Оксана спритко перевертала їх на сковороді, добираючись того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Івасик тихо сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День виявився виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.
— Вікторе, підійди до Івасика! — скрикнула Оксана, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й кинулася до кімнати. Узяла сина на руки, пригорнула, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Запах гіркості розійшовся кухнею.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Вікторе, — гірко сказала вона.
Син знову почав нишпорити. А Віктор? Сидів, мов приклеєний, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Вікторе! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — голос її звучав гостріше. І тут із кімнати лунав у захваті чоловічий вереск:
— ГОООООЛ!!!
Від цього крику Івасик розревівся ще дужче.
Оксана знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — всередині все кипіло. Повернувшись на кухню, сіла за стіл, закрила очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Вікторе, будь ласка. Вийди з Івасиком на прогулянку. Мені треба закінчити справи на кухні, да й просто перепочити…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — махнув він рукою, не відриваючи очей від екрана.
— Усе. З мене досить, — холодно сказала Оксана. — Насолоджуйся своєю свободою, Вікторе. Я йду. До мами.
Зібрала речі, зібрала маля. У візочку допоміг сусід — саме виходив із під’їзду. За годину Оксана стояла біля дверей рідного дому.
— Мамо, ми з Івасиком поживемо в тебе. Трохи. — Голос її тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — відповіла мати. — Ви посварилися?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, гаразд?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Віктор».
— Оксано, ти куди пішла? — здивовано спитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурмотів він.
— Ось у чому твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе й м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і положив трубку.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Тому що все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.
— Навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мамки поїхати не можеш?!
— Навіщо? — голос її зазвучав різко. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Усе дитинство мріяла про це! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж під каблуком буду!
— Ну то йди. Розлучайся. — Вона закінчила розмову.
Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Усе ж таки посварилися, так?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — тільки допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай котиться.
— Оксано, не поспішай. Так, він не правий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Оксано, я засумував… Приїдь, — голос чоловіка звучав благально.
— Я тільки почала приходити до тями. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — тон різко змінився.
— Повернуся. Якщо допоможеш. Не прошу вночі до малого вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти ж батько.
— Не дочекаєшся! Я чоловік, а не баба! Жіноча робота — нехай жінки й роблять!
Минув місяць. Івасик вже спав уночі. Оксана нарешті відпочила. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Віктора. Хочу спробувати помиритися. Потім разом за Івасиком приїдемо.
— Давно пора, доню. Спробуй ще раз.
Оксана приїхала додому. Ключ ще був у неї. Відчинила двері. Зняла взуття. І тут побачила в коридорі жіночі туфлі.
Серце завмерло.
Завітала до спальні. Там, на ліжку, був він. І не один.
Мовчазно розвернулася, зблідла.
— Оксано! Почекай! Це все несерйозно! Я… Я ж тільки тебе люблю! — безпорадно кинувся до неї Віктор.
Вона навіть не озирнулася. Ці слова більше нічого не значили.
Вона могла б пробачити багато — байдужість, лінь, навіть його футбольну манію. Але не зраду. Не за живим сином. Не в домі, куди вона збиралася повер— І на цьому їх шлях розійшовся назавжди.
