Орися стояла за дверима кухні й напружено вслухалася в розмову батьків. А мова йшла про неї, точніше, про них із Сергієм.
Розмови про весілля точилися давно. Молоді зустрічалися вже третій рік, кохали одне одного. Із весіллям усе зрозуміло, головне питання було в тому, де після весілля житимуть молоді. У нареченого й нареченої сім’ї середньостатистичні, грошей лопатою не гребуть, живуть у типових двокімнатних квартирах.
Жити з батьками молоді не хотіли, та й батьки вважали, що починати сімейне життя треба самостійно. Орисі ще рік навчатися в інституті, Сергій уже працює, але якщо винаймати квартиру, то половина його зарплати йтиме на оренду. Батьки, звісно, допоможуть, але Орися вважала — навіщо напружувати всіх, якщо можна просто зачекати рік із весіллям, поки вона теж почне працювати. А от наречений чекати не хотів, готовий був винаймати квартиру, аби бути з коханою поруч.
У Орисі є бабуся, яка живе у своїй квартирі. Їй вісімдесят два, але бабусею її назвати язик не повертається. Вона доглядає за собою, при здоровому глузді, обходиться без сторонньої допомоги. Хронічні хвороби в неї, звісно, є: суглоби болять, ходить бабуся з паличкою, серце прихоплює, бачить погано.
Ось про неї, про бабусину квартиру, зараз і говорили батьки.
— У цій ситуації я бачу єдиний вихід — це маму забрати до нас, а її квартиру віддати Орисі з Сергієм, — наполягала мама.
— Ти ж казала, що в твоєї мами складний характер. Чи вживетеся ви з нею? І потім, невідомо, чи погодиться твоя мама переїхати до нас, — висловив свої сумніви батько.
— Моя мати обожнює Орисю, погодиться, — упевнено заявила мама.
— Твоя мама, тобі й вирішувати, — задумливо мовив батько.
— Що тут вирішувати? У неї вік, хвороби… З нами їй буде навіть краще. А якщо не зможемо вжитися, то оформимо її в будинок для літніх. А що? Моя знайома оформила туди свою матір, так не натішиться. Умови цілком пристойні, живе в окремій кімнаті, обід і вечеря за розкладом, лікарі поруч, прогулянки в чудовому парку, — натхненно нахвалювала мама.
— Ну… не знаю, — протягнув батько. — Що про нас скажуть? Що позбулися матері? Може, справді зачекати з весіллям? Негарно це…
Орисі ця розмова зовсім не подобалася. Скрипнули ніжки стільця по плитці підлоги, й дівчина навшпиньках прошмигнула до своєї кімнати. Пропозиція мами щодо будинку для літніх не виходила з голови. Бабусю вона любила, часто до неї їздила, залишалася з ночівлею. А тепер виходить, Орися її виживає зі своєї квартири? Батько правий, так не можна.
Орися почувалася зрадницею. Вона вирішила ще раз поговорити з Сергієм.
— Згоден із тобою. Та навіщо взагалі щось думати? Хай бабуся живе у своїй квартирі, а ми будемо жити на винайманій. Впораємося. Але весілля відкладати не будемо. – Сергій обійняв Орисю й поцілував. — Попрошу батька дати мені якусь підробіток на будівництві. Через рік ти почнеш працювати. Узагалі не бачу жодних проблем.
Питання залишилося відкритим.
Наступного дня Орися поїхала до бабусі. У квартирі був безлад, усюди стояли коробки, речі купами валялися на підлозі.
— Ба, ти вирішила перебрати свої речі чи щось шукаєш? – здивувалася Орися, оглядаючи кімнату.
— Позбуваюся всього зайвого. Проходь. Ти вчасно прийшла, допоможеш. Я вирішила переїхати в будинок для літніх. Я вже дзвонила, мені сказали, які документи потрібні…
— Це мама тебе вмовила? – обурено запитала Орися.
— Ні, я сама. Мати твоя кличе до себе жити, але я не хочу. Я погано сплю, блукаю квартирою ночами, хропу. Тому вирішила переїхати в будинок для літніх. Я не молодію, а там і нагодують, і укол зроблять, якщо треба. Це моє свідоме рішення.
— Ні, ба, я проти. Сергій винайме квартиру, не треба нікуди переїжджати, — знову обурилася Орися.
— Та я не через вас, я сама так вирішила. Ось речі розбираю, дивлюся, що взяти з собою, а що викинути. Нажила барахла, дихати нічим. Дістань краще з антресолей коробки, подивимося, що в них. Самій мені не дістати.
Орися присунула до шафи стілець, залізла на нього й дістала з антресолей коробки. Бабуся відкрила одну й витягла скриньку.
— Диви-но, а я її стільки часу шукала. Це тобі. – Вона простягнула скриньку внучці. У ній лежали скромні бабусині прикраси: золоті й срібні каблучки, намисто, брошки. Орися перебирала прикраси, а срібні сережки одразу приміряла.
— А це чиє? – вона витягла зі скриньки тонку обручку.
— Моє, — сказала бабуся, затримавшись на каблучці поглядом.
— Твоє в тебе на пальці, — зауважила Орися.
— І це моє. – Бабуся забрала в Орисі каблучку.
— Ба, ти мене завжди вчила, що брехати недобре. Які секрети від мене? – образилася Орися.
— Я не брешу, але є речі, про які краще не говорити.
— Чому? Із цією каблучкою пов’язана якась таємниця, так? Розкажи, — наполягала дівчина.
— Нічого розповідати, — бабуся підтиснула губи. – Що в інших коробках?
Орися відкрила коробку з-під взуття. У ній лежали пожовклі листи, документи, старі фотографії.
— Ба, а це хто? — Орися розглядала не надто якісний знімок молодого чоловіка у військовій формі.
Бабуся взяла у внучки фотографію. Вона дрібно затремтіла в бабусиних пальцях.
— Ба, з тобою все гаразд? – стурбовано запитала Орися.
— Це твій дідусь, — раптом сказала бабуся.
— Як? На дідуся він зовсім не схожий.
— Це твій рідний дід, — наполегливо повторила бабуся. — Я знала, що колись усе відкриється. Таємниці не живуть вічно. Я розповім, тільки якщо ти пообіцяєш мовчати й нікому не казати, навіть твоєму Сергієві, особливо матері.
— Ти заінтригувала мене. Обожнюю таємниці. Обіцяю, що жодній живій душі не відкрию твою таємницю. – Орися склала пальці в щіпку й провела біля рота, ніби застібала його на блискавку. Але, зустрівши докірливий бабусин погляд, зупинилася й посерйознішала.
— Жодній душі, — повторила бабуся.
Після короткої паузи вона почала свою розповідь.
— У молодості я була гарною, як ти.
— Ти й зараз нічого, — одразу сказала Орися.
— Не перебивай. От саме що нічого. Жили ми в селі. Нас у матері було троє. Старша сестра вже була заміжня, жила в сусідньому селі. Я середня, ще в мене був молодший брат.
Мені тоді було сімнадцять, а братові одинадцять. Після війни багато снарядів у землі залишалося. Коли німці відходили, мінували за собою поля й дороги. Брат із хлопцями нишпорили по полях у пошуках гільз, автоматів, усяких військових трофеїв. Одного разу він наступив на міну й підірвався.
Приїхали тоді військові розміновувати поле. Один гарний такий, зайшов до нас із матір’ю. Я як побачила його, так і закохалася. Потім вони поїхали. Думала, ніколи більше не побачу його. А він через місяць повернувся. За мною. Мати не хотіла мене відпускати з ним, але я вмовила.
Привіз він мене в місто, у військову частину, де служив. Розписалися відразу. Жили в його маленькій кімнаті в гуртожитку. Ліжко жахливо скрипіло пружинами. Як же ми були з ним щасливі тоді. Нікого більше так не кохала, як його… — Погляд бабусі затьмарився, ніби вона була там, у тому гуртожитку, у своєму минулому. Орися чекала, не перебивала й не квапила.
— Сергійкові дали відпустку на тиждень, і ми поїхали на море. У нього там тітка жила. Її будинок стояв просто на березі. Я могла годинами дивитися на безкрає море, слухати шум прибою. Та надто коротким виявилося наше щастя.
Ми повернулися у військову частину, а через два дні Сергійко знову поїхав у район на розмінування. Друг у нього був, Степан. Він і приніс мені страшну звістку, що Сергійко підірвався. Навіть ховати не було чого.
Тиждень я пролежала в гарячці. Хотіла до матері в село повернутися, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. У військовій частині я теж не могла залишатися. А куди піти? От Степан і запропонував вийти за нього. Подобалася йому дуже. Сказав, так я зможу залишитися в гуртожитку, легше буде з ним, та й дитині батько потрібен. А я не могла, пручалася, Сергійка кохала. Чесно сказала Степанові, що навряд чи зможу полюбити його. А він не відступив, сказав, що знає, що шлюб — справа формальна.
Отак я вийшла за Степана заміж. Для всіх ми були чоловіком і дружиною, але ночував він у себе. Потім я народила твою маму. Він і доньку записав на себе, любив її, виростив, як рідну. Потім ми стали жити як чоловік і дружина, але спільних дітей у нас не вийшло. Я була Степанові вірною дружиною, але так і не змогла його полюбити. Думаю, Сергійко не має на мене образи. – Бабуся помовчала.
— Досі пам’ятаю запах моря. Так більше жодного разу й не вибралися туди. Степан казав, що вийде у відставку, з’їздимо. Тільки помер він через рік. – Бабуся зітхнула.
Історія запала в душу Орисі.
— Сергію, давай звеземо бабусю на південь, до Одеси, — сказала вона нареченому.
— Орисю, грошей і так обмаль. На весілля відклали. Яка Одеса? Та й обстрілюють міста.
— А ми не в місто поїдемо, просто на море.
— Та не витримає бабуся дороги. Що ми там із нею робитимемо? Я хочу бути з тобою, вдвох, — упирався Сергій.
— Я сама з нею поїду, якщо не хочеш. Якщо вона в будинок для літніх переїде, то так і не з’їздить ніколи до моря.
Із Сергієм вони посварилися. Орися вирішила взяти квитки на літак. Потягом їхати довго й стомливо, та й квитків не дістати. Бабуся ніколи не літала, але не злякалася, сказала, що в її віці дурно чогось боятися. Вона стійко перенесла переліт.
Тільки заселилися в пансіонат, як бабуся зазбиралася на море.
— Ба, може, відпочинемо спершу з дороги? – занепокоїлася Орися.
— Я не втомилася. Ми всього на тиждень приїхали, вдома відпочину.
Бабуся стояла на березі в ситцевій довгій сукні, в солом’яному капелюшку й дивилася на море. Погляд її знову затьмарився. Здавалося, вона навіть випросталася, помолодшала. Орися не заважала їй, відійшла вбік. Що бабуся бачила, і чи бачила щось, а може, просто згадувала, вона не знала.
— Ба, ходімо? – нарешті торкнула її за руку Орися.
Бабуся повернулася з минулого й усміхнулася внучці.
Наступного дня вони після сніданку знову пішли до моря. Орися загоряла, купалася, а бабуся сиділа під парасолькою й дивилася на море. На третій день уранці Орися прокинулася й не знайшла бабусю в кімнаті. Вона запитала в чергової.
— Літня пані пішла до моря, — відповіла та.
Орися знайшла бабусю на березі.
— Ба, чому ти мене не дочекалася? – ображено запитала Орися.
— Мені Сергійко приснився. Скільки років не снився, а тут… У мене таке відчуття, що він теж тут. Хотіла побути з ним удвох. Дякую тобі, що привезла мене сюди, — на очах бабусі блищали сльози.
— Привіт, — пролунало поряд, і Орися побачила Сергія.
— Ти?
— Я. Ось вирішив приїхати. Вибач, я був неправий. Я не можу без тебе.
Поверталися в пансіонат вони вже втрьох.
— Не треба бабусі ні в який будинок для літніх їхати, — сказав якось увечері Сергій. – Я згоден зачекати рік.
— Навряд чи вона передумає. – Орися скучила за Сергієм за ці кілька днів. Вона й сама вже не хотіла відкладати весілля.
— Я вмовлю її, — пообіцяв Сергій.
І вмовив. Щоправда, бабуся поставила умову, щоб Орися з Сергієм жили з нею. Але й тут Сергій примудрився вмовити бабусю відмовитися від цієї ідеї.
— Ми молоді, галасливі, будемо вам заважати. Але зі свого боку обіцяю, що навідувати вас будемо часто, хоч щодня, ще набриднемо вам.
Весілля зіграли наприкінці серпня. Орися з Сергієм часто навідували бабусю. Тим більше, квартиру винайняли неподалік від неї. Щоразу до їхнього приходу бабуся готувала щось смачне й, завмираючи, чекала, коли Сергій скуштує частування. Він не скупився на компліменти, і бабуся радісно ніяковіла від його похвал, як дівчина.
Узагалі в них із Сергієм склалися якісь особливі стосунки. Можливо, через ім’я, а може, пройнялися симпатією одне до одного.
Бабусину таємницю Орися зберегла, нікому нічого не сказала, навіть Сергієві.
Наступного року вони знову планували поїхати до моря, втрьох…
