Конфлікт на першому поверсі
Тетяна Петрівна стояла в під’їзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це був її останній щит. На сходовій площадці першого поверху, де завжди розкладалися її глиняні горщики з петуніями, гераньою та фіалками, панував безлад: три горщики розбиті, земля розсипана по зношеному лінолеуму, а листочки валялися, ніби після бурі. Під’їзд пахнув вогкотою, пліснявою та легким металевим присмаком від поручнів. З квартири 12 гучала електронна музика з важкими басами. Тетяна Петрівна, у кольоровій халаті з ромашками і зі сивим волоссям, зібраним у тугий вузол, поглянула на винуватця новенький чорний велосипед, прикручений ланцюгом до поручнів прямо на місці її квітника.
Хто ж таке навів тут біса? пробурмотіла вона, голос тремтів від гніву. Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири 12 розчинилися, і на площадку вивірнувся Михайло, двадцять сім років, сусід у сірих спортивних шортах і майці. Темне волосся розпатлане після тренування, у руках пляшка води з яскравою етикеткою.
Тетяно Петрівно, чого ви кричите? сказав він, оглядаючи хаос. Це ж просто про горщики, велика була, а горщики впали. Нові куплю, без проблем.
Тетяна ткнула лійкою в його бік, вода розбризкнулася по підлозі.
Без проблем? Це не просто горщики, Михайле! Це душа під’їзду! А ви, молодь, тільки ламати вмієте!
Михайло закатив очі, ковтаючи воду.
Душа? Бабусю, це ж рослини. Мій велосипед важливіший я ним їду в спортзал, робота ж мене тримає. А ваші горщики тільки зайняли місце!
З квартири виглядала Оленка, молодша сестра Михайла. Світле волосся зібране в неакуратний хвостик, в руках потріскана підручник з психології, готуючись до екзамену. На ній оверсайз футболка з написом «Мрій великим».
Михайле, ти серйозно? сказала вона, бачачи розбиті горщики. Тетяно Петрівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Тетяна фыркнула, очі блиснули під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Оленко! Ви, молоді, тільки про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а він їх викинув у смітник!
Зверху спустилася Марина, тридцять п’ять років, мати двох дітей з квартири 15. Тягнула візок з малим сином, джинси в плямах від яблучного пюре. За нею йшла старша донька Людмила, з рюкзаком.
Що за галас? запитала Марина, оглядаючи площадку. Михайле, це ти квіти розбив? Тетяна Петрівна права, вони під’їзд прикрашають!
Михайло кину́в пляшку на підвіконня, що дзижчала об скло.
Прикрасити? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді замінити, ніж квіти поливати!
Олесь, самотній програміст з квартири 10, вискочив з-за дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux була пом’ята.
Михайле, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можеш у підвал заховати.
Михайло обернувся, голос став гучнішим.
Екологія? Олесь, ти в під’їзді раз на місяць з’являєшся, сидиш у коді! А мені куди велосипед ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розвився новими темпами. Тетяна Петрівна принесла нові горщики з підвалу, де зберігала запас, і демонстративно поливала петунії, воркуючи про «невиховану молодь». Її кольоровий халат розвівся під тусклим світлом, лійка блищала. Михайло, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову заглиблений у кут, оточений порожніми горщиками, і покликав сестру.
Оленко, це який цирк? крикнув він, вказуючи на горщики. Я ж казав, мені місце треба!
Оленка, сидячи за кухонним столом, завалена конспектами, відклала підручник.
Михайле, не починай. Я говорила з Тетяною Петрівною вона справді розстроєна. Можеш вибачитися?
Михайло фыркнув, скинувши кросівки, які глухо впали
