Комора, скрипка і гамми: шлях повернення до музики у п’ятдесят два, або як мама наважилась дістати і…

Кладова і гами

Уявляєш, я зайшла в кладову зовсім не за спогадами просто треба було витягти банку маринованих огірків, щоб нарізати їх у салат. А там, на верхній поличці, за коробкою з новорічними гірляндами, стирчав край чохла, якого вже давно мало б не бути в моїй квартирі. Тканина потьмяніла, блискавка заїдала. Я потягнула, і з глибини повільно, як витягнута тінь, зявився довгий вузький футляр.

Поставила банку на табур, щоб не забути, а сама присіла навпочіпки, ніби тоді легше не приймати рішення. З третього разу блискавка здалася. Всередині лежала скрипка. Лак вже подекуди стерся, струни провисли, а смичок нагадував старий віник. Але форма була впізнаваною, і щось в грудях клацнуло, як вимикач.

Відразу згадалося, як у девятому класі я тягала цей футляр через весь Соломянський район, соромилась, що дивно виглядаю. Потім був коледж, робота, весілля, і одного дня просто перестала ходити в музикалку треба було встигати жити інше життя. Скрипку забрали батьки, згодом вона переїхала зі мною у нову квартиру, і от вже роками лежала тут, серед пакетів і коробок. Не ображена, просто забута.

Я дістала інструмент обережно, як наче він може розсипатись. Дерево було теплим під моєю рукою, хоч у кладові й прохолодно. Пальці самі лягли на гриф, і стало якось напружено: нібито тримаю чужу річ, яку взяла без дозволу.

На кухні якраз закипіла вода. Я піднялася, зачинила двері в кладову, але футляр назад не запхала. Поставила його в коридор, притуливши до стіни, а сама пішла виключати плиту. Салат можна зробити й без огірків. Піймала себе на думці, що шукаю виправдання.

Ввечері, коли посуд уже вимитий, а на столі лише тарілка з крихтами хліба, я перетягла футляр у кімнату. Чоловік сидів перед телевізором, гортав канали, не вдивляючись. Коли я зайшла, він підняв очі:

Що там знайшла?

Скрипку, сказала я, сама здивувавшись, як просто це прозвучало.

Та невже? Ще не розсохлась? засміявся, без зла, з тією домашньою іронією.

Не знаю. Зараз перевірю.

Я розклала футляр на дивані, підстелила рушник, щоб не подряпати тканину. Дістала скрипку, смичок, коробочку з каніфоллю. Каніфоль потріскала, як лід на весняній калюжі. Провела по ній смичком волоски ледве зачепили поверхню.

Налаштувати скрипку було окремим приниженням. Кілки йшли туго, струни деренчали, одна зразу зірвалася і ляснула по пальцю. Я тихо вилаялася, щоб сусіди не чули. Чоловік лише хитнув головою:

Може, віддати майстру? питає.

Може, відповіла, хоча вже всередині росла досада: не на нього, на себе навіть налаштувати не вмію.

Знайшла додаток-тюнер у телефоні, поклала його на журнальний столик. Той показував літери, стрілка скакала. Крутила кілок, слухала, як звук то зникає, то надто високий. Плече затекло, пальці втомилися, бо давно не тримали натяг.

Доки струни нарешті не перестали звучати, як дроти під вітром, я підняла скрипку до підборіддя. Підборідник був холодний, і шкіра на шиї наче стала тоншою. Спробувала встати рівно, як у дитинстві, але спина не хотіла слухатись. Засміялася сама з себе.

Концерт буде? буркнув чоловік, не відриваючись від екрану.

Для тебе, усміхнулася я. Терпи.

Перший звук вийшов такий, що аж здригнулася. Не нота, а ніби скарга. Смичок тремтів, рука не тримала лінію. Зупинилася, зітхнула і спробувала ще. Трохи краще, але все одно незграбно.

Сором інший, дорослий. Не той, підлітковий, коли здається: весь світ дивиться. Тут світ не дивився. Дивились стіни, чоловік і власні руки, що наче стали чужими.

Я зіграла відкриті струни, як у дитинстві, повільно, рахуючи про себе. Спробувала гамму ре мажор, пальці почали плутатись. Не памятала, де другий, де третій. Пальці товстіші, подушечки не потрапляють. Немає звичної болячки на кінчиках, лише відчуття, що шкіра надто ніжна.

Не біда, раптом каже чоловік. Ну не ж одразу.

Я кивнула. І кому це «не біда» йому, мені чи скрипці?

Наступного дня пішла до майстерні біля метро КПІ. Романтики нуль: скляні двері, на стінці гітари, скрипки; пахне лаком і пилюкою. Мастер молодий хлопець із сережкою бере скрипку так впевнено, ніби це не дерево, а відточений інструмент.

Струни міняти, точно, каже. Кілки змастити, підставу поправити. Смичок теж треба перетягнути, але це дорожче.

Я почула «дорожче» і автоматично стислася. В голові сума за комуналку, ліки, подарунок онуці на день народження вже хотіла сказати: «Добре, не треба.» Але замість цього питаю:

А якщо тільки струни і підставу?

Можна, відповідає. Буде грати.

Я залишила скрипку, взяла квитанцію двісті гривень і сховала до гаманця. Вийшла на вулицю таке відчуття, ніби здала в ремонт не річ, а частинку себе, яку мають повернути в робочому стані.

Вдома відкрила ноут, вбила у пошуку: «уроки скрипки для дорослих». Насмішила сама себе дорослих! Мов є окрема категорія людей, для яких треба все пояснювати повільніше і спокійніше.

Натрапила на кілька оголошень. Хтось обіцяв «результат за місяць», хтось вказував на «індивідуальний підхід». Закрила одразу, бо від слів ставало моторошно. Потім все ж відкрила і написала жінці-преподавателю з сусіднього Шевченківського району: «Доброго дня. Мені 52. Хочу відновити навички. Чи можливо це?»

Відправила і одразу шкода стало. Хотіла видалити, мов зізнання в слабкості, але вже пізно.

Ввечері прийшов син. На кухні поцілував у щоку, спитав про роботу. Я поставила воду на чай, дістала печиво. Син помітив футляр у кутку:

Це скрипка? здивовано.

Ага. Знайшла. Думаю пробувати.

Мам, ти серйозно? всміхнувся, не по-дитячому, а так, розгублено. Ти ж давно.

Давно, погодилася. От і хочу.

Син сів, покрутив печиво в руках.

А тобі це навіщо? нарешті питає. Ти ж і так втомлена.

Звично захотілось пояснювати, виправдовуватись, довести, що маю право. Але ж всі пояснення ніби просиш дозволу.

Не знаю, чесно кажу. Просто хочу.

Син дивиться так уважно, як ніби вперше бачить не маму-протирічку, а жінку, котра щось хоче для себе.

Ну гаразд, каже. Тільки не перенапружуйся. І сусідів шкода.

Засміялася.

Переживуть. Я вдень гратиму.

Коли син пішов, відчула стало легше. Не тому, що він дозволив, а тому, що не стала виправдовуватись.

Через два дні забрала скрипку з майстерні. Струни блищать, підстава стоїть рівно. Мастер показав, як акуратно натягувати і де краще зберігати.

Тільки біля батареї не залишайте. І в чохлі тримайте, сказав.

Я киваю, як школярка. Вдома поставила футляр на стілець, довго дивилась на інструмент, бо боялась знову зіпсувати.

Перше завдання обрала найпростішим довгі смички на відкритих струнах. В дитинстві це було нудним покаранням. Тепер порятунок. Ніякої мелодії, ніяких оцінок. Тільки звук і спроба зробити його рівним.

Через десять хвилин вже боліло плече, через пятнадцять затекла шия. Зупинилась, сховала скрипку у футляр, закрила блискавку. Всередині злість на тіло, на вік, на те, що все важче.

Пішла на кухню, налила води, сіла біля вікна. На майданчику діти ганяли на самокатах, голосно сміялися. Ото справді, навіть не заздрощу їхній молодості їхній беспробудності. Вони падають, встають, знову їдуть, і ніхто не думає, що вже пізно вчитися тримати рівновагу.

Я повернулась у кімнату й знову відкрила футляр. Не тому, що треба, а бо не хотіла закінчувати на злості.

Відповідь від викладачки прийшла увечері: «Доброго дня. Звісно, можливо. Приходьте, почнемо зі стійки і простих вправ. Вік не заважає, але потрібно терпіння». Двічі перечитала. Слово «терпіння» по-чесному, і від того стало якось легше.

На перше заняття їхала з футляром у руках, як з чимось крихким і важливим. У метро люди поглядали, хтось посміхався. Ловила ці погляди і думала: хай. Нехай бачать.

Викладачка невисока жінка років сорока, коротка стрижка, уважні очі. В кімнаті піаніно, на полиці ноти, на стільці маленька дитяча скрипка.

Давайте подивимось, каже і просить взяти інструмент.

Я взяла, й одразу зрозуміла тримаю неправильно. Плече піднімається, підборідок затискає, ліва кисть деревяна.

Все нормально, каже викладачка. Ви ж не грали. Давайте спершу просто постоїмо. Відчуйте, що скрипка не ворог.

Хотілося засміятись і трохи соромно було у пятдесят два знову вчитись тримати скрипку. Але це ж так звільняє: ніхто не вимагає бути вправною, тільки бути присутньою.

Після заняття руки тремтять, як після зарядки. Викладачка дає список: щодня по десять хвилин відкриті струни, потім гама, не більше. «Краще менше, але регулярно», каже.

Вдома чоловік питає:

І як?

Важко, відповідаю. Але нормально.

Ти задоволена?

Думала. «Задоволена» не зовсім те слово. Я відчувала тривогу, сміх, сором і ще дуже світло.

Так, сказала я. Наче нарешті щось роблю руками, не тільки робота і кухня.

Через тиждень наважилася зіграти шматочок мелодії, яку памятала з дитинства. Ноти знайшла в інтернеті, роздрукувала на роботі, сховала у теку з документами, щоб не чіпали. Дома поставила листи на імпровізований пюпітр книга і коробка.

Звук був ще кривий, смичок часом зачіпав сусідню струну, пальці промахувались. Зупинялась, починала знову. В якийсь момент чоловік зазирнув до кімнати.

Це гарно, обережно каже, ніби боїться сполохати.

Ну вже, не бреши, сміюся.

Не брешу. Чесно впізнається.

Я усміхнулась. Впізнається це вже майже комплімент.

У вихідні прийшла онука, шість років. Побачила футляр відразу.

Бабусю, це що?

Скрипка.

А ти вмієш?

Хотіла сказати: «Колись». Але онука не розуміє «колись». Для неї лише тепер.

Навчаюсь, відповіла.

Онука сіла, склала руки на колінах, як на святі.

Пограй!

Я відчула, як все всередині стиснулось. Грати при дитині страшніше, ніж при дорослих. Діти слухають чесно.

Гаразд, сказала і взяла скрипку.

Зіграла ту мелодію, яку мучила тиждень. На третьому такті смичок зірвався, звук різко і онука не скривилась. Нахилила голову.

Чому так пищить?

Бо бабуся криво водить смичком, сміюся.

Онука теж засміялась.

Ще раз, просить.

І я зіграла ще раз. Краще не стало, але цього разу я не зупинилася через сором. Дограла до кінця.

Ввечері, коли всі розійшлися, я залишилась сама у кімнаті. На столі роздруковані ноти, поруч олівець, яким позначала складні місця. Скрипка у футлярі, футляр закритий, але не в кладові стоїть біля стіни, як нагадування, що це вже частина мого дня.

Встановила таймер на телефоні на десять хвилин. Не для примусу, а щоб не перегоріти. Відкрила футляр, дістала скрипку, перевірила каніфоль, натягнула смичок. Підняла до підборіддя, видихнула.

Звук вийшов мякший, ніж зранку. Потім знову зірвався. Не сварилася просто поправила руку і продовжила вести довгий смичок, слухаючи, як нота тримається і тремтить.

Коли таймер продзвенів, не одразу опустила руки. Дограла до кінця смичка, обережно сховала скрипку у футляр і закрила блискавку. Поставила футляр знову біля стіни, не в кладову.

Я знала: завтра буде так само трохи сорому, трохи втоми, декілька чистих секунд, заради яких варто відкривати футляр. І цього було достатньо, щоб продовжувати.

Оцініть статтю
Джерело
Комора, скрипка і гамми: шлях повернення до музики у п’ятдесят два, або як мама наважилась дістати і…