«Дякую тобі, Богданчику! Я й не знаю, як б без тебе впоралася», — спалахнуло повідомлення на екрані смартфона.
Телефон чоловіка задрижав у її руці. Соломія мимоволі глянула на екран. Відправником була якась Марічка. Кінець речення прикрашав усміхнений смайлик у формі сердечка.
Соломія розплюхнула очі. Марічка? Богданчик? Вона б могла подумати, що це якась далека родичка чи знайома, якби не одне «але»: у чоловіка немає жодної Марічки. Чи є?
Вона різко підняла погляд. Спочатку треба з’ясувати, а потім вже панікувати. Але серце стиснулося від ревнощів.
— Хто це Марічка? — Соломія намагалася, щоб голос не тремтів.
Богдан, який спокійно пив каву, навіть не одразу зрозумів, що йдеться.
— Що?
— Марічка, — вимовила Соломія, показуючи йому телефон. — Хто це?
Чоловік глянув на екран, у його очах промайнула напруга. Він швидко відвернувся й пожалів плечима.
— А… Це Марина.
Соломія завмерла.
— Яка ще Марина?
— Ну… Моя колишня. Між нами нічого такого нема.
Вона повільно поклала його телефон на стіл і схрестила руки на грудях.
— Колишня дружина кличе тебе «Богданчиком» і дякує за щось із сердечком? Ти серйозно?
Богдан знову пожав плечима, ніби це й не варто було обговорення.
— Ну так. Я їй трохи допоміг. Грошей позичив.
Соломію накрила хвиля люби.
— Ти дав гроші колишній?!
— Ну так, а що?
— Що?! — передражнила вона. — Ти вважаєш це нормальним? Брати гроші з нашого спільного бюджету і переводити їх якихось Маринам?
Він нарешті подивився їй у очі.
— Соломія, ти зараз із мухи слона робиш. Ми з нею не вороги, я її знаю тисячу років. Чому я не можу їй допомогти?
Вона засміялася, але в цьому сміху не було радості.
— Ти одружений, Богдане. На мені. А допомагаєш тій, з ким був до мене.
Він роздратовано зітхнув, ніби розмовляв із донечкою та намагався пояснити їй прості речі.
— Ну ми ж не розійшлися як вороги. Вона мені не чужа людина.
— А я тобі чужа?
Богдан мовчав. Соломія похитала головою й важко зітхнула.
— Скільки це вже триває?
— Що саме?
— Ваш милий чат.
Він знову відвів погляд.
— Завжди спілкувалися. Ще до тебе. Просто раніше не афішував. Не хотів тебе нервувати.
Соломія відчула, як усе всередині заледеніло.
— Ти два роки це приховував?
— Не приховував! Просто не бачив сенсу розповідати. Я ж тобі не зраджую. Тобі нема чого хвилюватися.
Вона повільно видихнула, намагаючись не закричати від люті.
— І часто ти їй допомагаєш?
— Ну, буває. По дрібницях. Там шафу зібрати, там комп’ютер полагодити.
— То ти, мій чоловік, бігаєш допомогати іншій жінці, як якийсь майстер на всі руки?
— Та що ти розве́лась?! — раптом спалахнув він. — Допоміг, дав грошей! Це що, преступ?! Я б і тобі допоміг!
Соломія подивилася на нього з холодною рішучістю.
— Якщо ти не бачиш у цьому нічого дивного, значить, у нас із тобою різні погляди на сім’ю.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. Зараз вона не хотіла бачити його обличчя.
Соломія не пам’ятала, як пройшов той день. Почуття роздирали її на частини. Гнів, образа, безпорадність. Вона намагалася спокійно проаналізувати ситуацію, але в голові крутився лише один питання: «Як я могла цього не помітити?»
Богдан не виглядав винним. Тепер він не скривав, що підтримує зв’язок із Мариною, але поводився так, ніби в цьому немає нічого особливого.
За наступні два тижні пазл остаточно склався. Тепер, коли Соломія знала, що шукати, картина стала очевидною. Її чоловік раніше регулярно затримувався на роботі кожні пару днів. Кожні пару днів у його колишньої раптом виникали проблеми, які терміново треба було вирішити.
— Заїду до Марічки увечорі, — буденно кинув Богдан за вечерею. — У неї пралька тече.
Соломія поклала виделку й примружилася.
— А що, інших майстрів у місті не знайшлося?
— Та годі тобі, що мені, складно допомогти?
— Тобі — ні. А мені складно це терпіти.
— Ну почалося! Ти знову за своє?
— Так, знову, — холодно сказала Соломія. — Бо твоя колишня занадто часто «випадково» опиняється у біді. Ще добре, що у вас нема спільних дітей.
Богдан подивився на неї з легким роздратуванням, але продовжив їсти.
— А якби на її місці був хтось інший? Сусідка чи моя мати. Теж заборонила б допомагати?
— Різниця в тому, що «хтось інший» не кликав би тебе через день.
— Соломія, — Богдан втомлений відклав виделку. — Чесно слово, ти поводишся так, ніби я тобі зраджую.
— Я не знаю, чи зраджуєш ти мені, але поводишся дуже підозріло. І це мене нервує, — різко відповіла вона.
Він криво посміхнувсяТой ночі, коли злива за вікном звучала як плач, Соломія прокинулась і зрозуміла, що її серце вже ніколи не забуде звуку власної гідності, але він більше не болить.
