Минуло вже два роки від тієї події. Відрядження підходило до завершення, і я мав повертатися додому, до Житомира. Придбавши квиток, вирішив трохи прогулятися по Львову, бо лишалося ще три години до відправлення. Раптом на вулиці до мене підійшла жінка, яку я відразу впізнав.
Це була моя перша дружина, з якою я розлучився дванадцять років тому. Уляна майже не змінилася, хіба що обличчя стало ще блідішим. Мабуть, ця несподівана зустріч схвилювала її не менше, ніж мене.
Колись я її любив палко і навіть болісно, що лише й призвело до нашого розриву. Ревнував Уляну до всіх навіть до її матері. Варто їй було затриматися десь, як у мене серце вилітало з грудей, і я відчував себе ніби на межі життя і смерті.
Урешті-решт Уляна не витримала моїх щоденних допитів: «Де була? З ким? Чому так довго?» Й одного дня я повернувся додому, пригортаючи до грудей малого цуценя, щоб зробити їй приємно. А в кімнаті було порожньо, лише на столі лист.
У листі вона писала, що йде, хоч і кохає мене, бо підозри мої виснажили її до останньої краплі. Просила пробачення і благала не розшукувати її
І ось, через дванадцять років розлуки, я випадково зустрів Уляну у Львові, куди приїхав у справах. Ми довго розмовляли, і я помітив, що можу не встигнути на свій міжміський автобус. Нарешті вимовив:
Пробач, мені треба йти, бо спізнююся на рейс.
Тут Уляна звернулася до мене:
Богдане, прошу тебе, зроби мені одну послугу. Я розумію, ти поспішаєш, але заради нашого минулого не відмов мені у цьому проханні. Мені конче потрібно зайти до однієї установи, а самій страшно туди йти.
Я, звісно, погодився, пояснивши: «Тільки швидко!» Ми зайшли у величезну будівлю й довго переходили з одного крила до іншого, піднімалися і спускалися сходами. Здавалося, все зайняло не більш як пятнадцять хвилин. Нас оточували люди різного віку від дітей до зовсім старих. Я не задумувався, чого тут можуть робити діти чи старці; лиш одна думка крутилася у голові Уляна поруч.
В одну мить вона відчинила двері й, перш ніж зачинити її, глянула мені в очі так, ніби прощалася, і сказала:
Як дивно Я не могла бути ні з тобою, ні без тебе.
Я стояв біля дверей і чекав, коли вона повернеться. Хотів запитати, що означають її останні слова. Але вона не поверталася. І раптом ніби прокинувся. Згадав, що мушу їхати, а час іде. Озирнувся довкола і здригнувся. Будівля, в якій я перебував, виявилась покинутою: замість вікон темні порожні отвори, сходів немає, лише старі дошки, якими я ледве зумів спуститися.
На автобус із Житомира я запізнився майже на годину й мусив купувати новий квиток за 260 гривень. Коли ж отримав свій квиток, у касі мені сказали, що автобус, на який я спізнився, потрапив у жахливу аварію й перекинувся у річку жоден пасажир не вижив.
Через два тижні я, вирахувавши адресу через довідкову службу, стояв біля дверей колишньої тещі. Ганна Іванівна повідомила мені, що Уляна померла одинадцять років тому, за рік по нашому розлученню. Я не повірив їй: подумав, що мати Уляни боїться, що я знову почну її знаходити.
На мій подив, на прохання показати могилу Уляни, теща погодилась. Через деякий час я стояв біля памятника, з якого мені щиро усміхалася жінка, яку я кохав і яка, в якийсь дивовижний спосіб, врятувала мені життя.
Життя навчило мене: іноді треба вчасно відпускати тих, кого любиш, і прислухатися до власної совісті, бо справжні вчинки залишаються з нами навіть після прощання.
