Я йду, Дмитро… Скажу відверто — я закохалась. Біля нього я знову почувствовала себе жінкою: Як чоловік знайшов щастя після зради дружини.
Дмитро їхав старою розбитою дорогою, що вилася між селами, де кожне дерево пам’ятало його дитинство. Він не був тут майже десять років. З тих пір, як не стало батьків, він жодного разу не навідав рідну хату. Завжди не вистачало часу — бізнес, справи, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався вгору по кар’єрних сходах. Але зараз він був справді вільний. Вперше за багато років. І це відчуття — як ковток свіжого повітря після бурі.
Автомобіль підстрибував на вибоїнах, колеса ковзали по глиняній узбіччі, вкритій польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, щезнувши у високій кропиві. Дмитро зупинився, вийшов із машини, вдихнув сирий вечірній повітря і подивився на вогняно-рудий захід сонця. Здавалося, сама природа завмерла, щоб дати йому час зрозуміти: він починає новий етап життя.
За плечима — тридцять років шлюбу з Ольгою. Була молодшою за нього на дванадцять років — яскрава, вражаюча, чарівна. Він любив її всім серцем, балував, будував дім, забезпечував подорожі, вів бізнес заради неї та дітей. Але коли діти виросли, а він все більше часу проводив на нарадах і будмайданчиках, Ольга відчула, що втрачає себе. А потім — просто перестала повертатися додому вчасно.
Спочатку Дмитро не вірив чуткам. Друзі обережно натякали, але він відмахувався. Поки одного дня Ольга не сказала прямо:
— Я йду, Дмитро… Я закохалась. Він молодший, вільний, і біля нього я знову почувствовала себе живою. Вибач, але я більше не хочу цього життя.
Вона не просила ні вибачень, ні пояснень. І Дмитро не утримував. Просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.
Він залишився на чолі великої будівельної компанії, але переїхав із столиці до села, у той самий дім, який колись збудував для батьків. Там, де було тихо, справжньо. Хата стояла біля гаю, оточена соснами, і пахла деревиною та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальші. Тільки земля, небо і спогади.
Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили все рідше, столиця віддалилася, як чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житнім полем, рибалка на закинутому ставку, гриби в осінньому лісі, вогонь у грубці — все це лікувало душу. Ольга стала чимось на кшталт далекого сну, який більше не тривожить.
А потім, на сільському цвинтарі, куди він прийшов провідати рідні могили, він побачив пса. Худого, сумного, із згаслими очима.
— Це Барс, — пояснив сусід. — Він жив у Ганни, вона померла. З того часу не йде від її могили. Чекає, усе чекає…
Дмитро присіпоряд.
— Привіт, Барс. Підемо зі мною?
Пес не одразу, але підвівся. І пішов. Відтоді вони були нерозлучні. Селяни дивувалися:
— Видно, добрий чоловік цей Дмитро. Якщо пес його прийняв — значить, серце у нього щире.
Взимку вони разом чистили сніг — він лопатою, Барс — потовктучись поряд, граючись із пластівцями. Незабаром мав приїхати онук — дочка обіцяла завітати з родиною. Дмитро прикрасив хату гірляндами, приготував санки. Барс буде гратися з дітьми, а в хаті знову лунатиме сміх.
Він дивився на обрій, де сонце пробивалося крізь хмари, і вперше за багато років відчував не біль, не тривогу — а тепле, справжнє щастя. Він не мріяв про нових жінок, не шукав помсти, не будував планів. Він просто жив. У своїй хаті. Зі своїм псом. У своєму селі. І знав — усе було правильно.
