Коли життя тільки починається: історія однієї жінки, яка нарешті обрала себе
— Мам, сьогодні я з Оленкою йду в кіно! Будь на зв’язку, добре? — кинув Андрій на ходу, цілуючи Маріанну у щоку.
Він зачинив за собою двері у ванну, і залунав шум води. З-під нього долинало його тихе, веселе насвистування. Маріанна сіла у крісло біля вікна і, як завжди, затримала погляд на синові. Він був щасливий. Вільний. Легкий.
Таким, яким вона ніколи не була.
У спалаху перед очима промайнуло минуле — їй вісімнадцять, вона закохана, як дівчинка, і виходить заміж за Володимира. Тоді здавалося, що кохання — це назавжди. Що все буде просто, варто лише триматися за руки.
— Мам, а де моя блакитна сорочка? — вирвав її зі спогадів голос Андрія.
— У шафі, ліворуч, як завжди, — посміхнулася вона, відчуваючи тепле стискання в грудях.
Вона підійшла до дзеркала і, побачивши себе, відчула знайоме печіння. Красива, струнка, але очі… Очі видавали втому. Не від побуту, ні. Від життя.
Той день — як батіг. Звичайний ранок, крамниця біля дому. Вона — за хлібом. А він — з пакетом, у якому баночка дитячого пюре й підгузки.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів Володимир.
Але Маріанна все зрозуміла. У Наталки — його нова сім’я. І вона, Маріанна, більше не частина його життя. Були крики, сльози, приниження. Потім — тиша. Порожнеча. І нове життя.
Без нього. Зате з сином.
Свекруха тоді залишилася поруч. Навіть захищала її. Маріанна виховала Андрія сама. І лише іноді дозволяла собі згадати — як легко колись віддала своє щастя. Вірніше, дозволила його відняти.
Андрій вийшов із ванної, сяючий, із зачіскою, у тій самій блакитній сорочці. Він став дорослим. Незалежним. Мудрим. Таким, яким вона хотіла бути сама в свої вісімнадцять.
— Бувай, мам! — помахав рукою.
— Гарного вечора, сонечко, — кивнула вона, повертаючись до крісла.
Тоді прийшло повідомлення. Легкий дзвінок, і — на екрані: «Ярослав надіслав вам заявку у друзі». У Маріанни защеміло серце. Ярослав? Той самий Ярик зі школи? З букетами ромашок уранці?
Вона подзвонила подрузі.
— Галю, ти не повіриш… Ярослав! Зі школи! Додався до мене!
— Ярик, який був у тебе закоханий все життя?! Ну ти що, додавай! Він, доречі, тепер ніби великий начальник. І ніби самотній…
Так почалася їхня історія. Повідомлення. Розмови до другої ночі. Смішні меми, гарячі слова, компліменти. Ніби знову повернулася в юність. Ніби знову дихається легко.
Через два тижні Маріанна зізналася синові:
— Андрію, я хотіла б познайомити тебе з однією людиною…
Він усміхнувся.
— З Ярославом? Мам, ти сяєш, як ялинка на Різдво. Я радий за тебе.
Вона не втримала сліз. Від полегшення. Від вдячності.
Але тривало це недовго. Ярослав почав віддалятися. Повідомлення стали короткими. Потім прийшов лист:
«Маріанно, вибач. У мене є інша. Просто… ти колись обрала Володимира. Тепер ти знаєш, як це — бути відкинутою».
Вона читала і не вірила очам. Чоловік за сорок вирішив помститися за шкільне кохання? Серйозно?
Подруга примчала, як ураган.
— Пиши йому! Прямо зараз! Разом напишемо!
І вони написали. Зі сльозами. Зі сміхом.
«Дорогий Ярику! Дякую! Ти був глотком свіжого повітря. Я знову відчула себе молодою та гарною. Успіхів тобі й твоєму… майбутньому. Маріанна».
Відповідь була передбачувана: образи. Але їй уже було байдуже.
Через тиждень Маріанна зустріла у супермаркеті жінку — яскраву блондинку з нафарбованими губами й розгнівним поглядом.
— Це ви?! Ви зруйнували моє життя з Ярославом!
Маріанна завмерла. А потім раптом, у якийсь незламний момент, їй стало… смішно.
— Ах, розлучниця? — зі зітханням повторила вона. — О, дорога, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Наталка. Забирає чоловіків професійно. Спочатку мого, тепер от і вашого…
— Наталка?!
— Угу. Зелена, 12. Не помилитеся — у неї червоне авто. Я ж знаю.
Маріанна вийшла з супермаркету, ледве стримуючи сміх. Хіба ж Наталка дізнається, хто їй підкинув цю «міну»?
Вечірнє сонце опускалося за дахи. Маріанна сиділа на балконі, обличчям до світла. Вона раптом зрозуміла: уперше за багато років їй було добре. Не через чоловіка. Не через флірт. Просто — добре.
Задзвонив телефон. Повідомлення від сина:
«Мам, ми з Оленкою хочемо з’їхатися. Спробуємо жити разом. Без поспіху. Без пафосу».
Маріанна усміхнулася. Ось воно. Щастя. Дивитися, як твоя дитина будує своє життя усвідА в серці, нарешті, стало тихо і ясно, наче після дощу.
