ЖИТТЯ ПІД КОНТРОЛЕМ
Оленко, я тобі забороняю спілкуватися зі своєю сестрою й її сімєю! Їхнє життя це їхнє життя, а у нас все по-іншому. Ти знову дзвонила Марині? Скаржилась на мене? Я тебе попереджав. Не ображайся потім, Артем стиснув моє плече так, що аж сльози навернулися.
Як завжди, я мовчки йшла на кухню. Котилися гіркі, як наш карпатський гірчиця, сльози. Ніколи в житті я не жалілася Марині на своє сімейне болото. Просто спілкувалися, бо батьки наші вже під сімдесят треба ж радитись про ліки, про якесь лікування. Артема це відверто бісило. Він люто не переварював мою Маринку. У неї в родині ледве не рай спокій і достаток. А про нас із Артемом такого не скажеш, хоч трісни.
Коли я виходила заміж за Артема, щасливішої дівчини від Львова до Одеси годі було знайти! Артем мене прямо-таки закрутив у карпатському танку емоцій. Мене не бентежив його зріст нижчий за мене, зате йому легше дарувати букети! Мати Артема прийшла на наше весілля дещо «втомлена» потім зясувалася: «свекруха» професійна любителька «жатинки». Що поробиш, такий у нас генофонд.
Я, з вухами в коханні, нічого не помічала. Тільки коли рік у шлюбі відбула, зрозуміла: щастя якось не те. Артем ледве не щовечора пив, до хати повертався пяний, як чіп. Згодом почалася низка пригод на стороні. Я працювала медсестрою у райлікарні. Десь три тисячі гривень і ті, як пісок крізь пальці. Артем тим часом тусувався по гаражах із своїми компаньйонами по чарці. Дружину забезпечувати він і не збирався. Якщо спочатку я ще підкладала під подушку рожеві пелюстки мрій про дітей, то далі доглядала хіба нашого породистого кота Семена. Віри в дітей від чоловіка-алкоголіка в мене не залишилось. Та кохати Артема я ще, смішно сказати, не перестала.
Дурненька ти, Олено! Подивись, навколо тебе самі хлопи ходять, очима стріляють, а ти наче у заплічниках: все вхаєшся у свого «малюка»! Що ти в ньому знайшла? Йдеш вічно синя під тоналкою, а думаєш, ніхто не помічає «ліхтарів» під оком? Кинь, поки він тобі шию не зламав, дурепо, завжди мені радила Людмила, моя колега.
А проте, Артем часто вихлюпував свою злість на мене: і руками розмахував, і словами не стримувався. Раз так відлупцював, що я навіть на нічну смену не змогла вийти. Закрив вдома, ключ забрав і все. З того часу я його боялася, як чорної хмари на купіль. Кожен раз, коли у дверях дзенькав ключ, серце моє пританцьовувало гопака. Здавалось мститься мені за все: і за те, що бездітна, і за те, що не така господиня, і за те, що Просто терпіла. І побої, і образи, і всю оту кухонну клоунаду. Чому досі любила? О, тут можна киянську перепічку смажити і не здогадатися!
Його мати, прямо з казки про Бабу Ягу та з пляшкою, мене ще на весіллі повчала:
Оленко, слухайся чоловіка, люби, як зможеш, і забувай про подруг і сестричок. Будеш щаслива!
Я й забувала і про рідню, і про дружбу. Був у житті один Артем, і я вся під його пильним доглядом. Зате як він просив пробачення! На колінах, ноги цілував, розсипав по ліжку пелюстки троянд (своїх, звісно, не купував здирав у сусідки Ганни з першого поверху, бо чоловік їй за пляшку ті квіти з радістю згинав). У ті моменти я почувалася ніби в раю десь у Хустських туманах. Хоча раю вистачало ненадовго потім знову будні.
Я би, певно, так і служила Артемовій хандрі, якби не вже відвертий випадок.
Якось завалюється до мене якась незнайома дама:
Відпусти Артема! У мене від нього син, а ти ж безплідна. Не знаю, кому це радість, але іди собі з миром!
Я сплеснула руками:
Та йди-но звідси, поки жива!
Артем, як зазвичай, відхрещувався.
Поклянись, що це не твій син! натиснула я.
Артем закопався у мовчанку так глибоко, що й картоплю туди не посадиш. Я все зрозуміла.
Олено, ніколи не бачила тебе веселою. Проблеми? питає якось наш головний лікар, Ігор Володимирович відомий фанат строгості у відділенні.
Та-а Усе нормально, червонію, мов маківка на полі.
Це добре, коли у людини все гаразд. Тоді й життя чудове, загадково каже Ігор Володимирович.
Про нього ходили байки: мовляв, розлучився з жінкою через її пригоди, живе зараз сам, дочці постійно передає передачі зі Львова, трохи лисіє, окуляри як вчитель з філології, а зріст в самих Карпатах на такому й сосну не побачиш. Але була в ньому якась особлива харизма: підходить і аж мурахи по шкірі. Цей його лосьйон з афродизіаком мама рідна! Я швидше тікала від нього, щоб не втрапити в якусь халепу.
Після тієї фрази: «Все гаразд» мені захотілося чесно заглянути у свою душу. Я-то прекрасно знала: у мене там самі буряни й нічогісінько «в порядку». Життя мчить, а паузу тут не натиснеш
Ну, коротше, зїхала я з дому до батьків. Мама перша здивувалась:
Оленко, що сталося, доню? Артем вигнав?
Та ні, ма Потім усе розповім
А тоді мати Артема як зарядить по телефону відборний галицький репертуар з прокльонами! Але я вже зрозуміла: мої плечі слухаються мене, дихаю як після дощу в полі! Дякуючи Ігорю Володимировичу
Артем ще трохи бігав за мною, з кута в кут як трепетний дятел. Думав, ще погрожувати можна. А я вже спокійно відповідала:
Артеме, не витрачай сили. Доглянь свого сина користі буде більше. Я перевернула сторінку, прощай!
Повернулася до мами, сестри й свого кота. Нарешті відчула себе Оленою, а не чужою тінню.
Подруга відразу все зрозуміла:
Ти, Олено, прямо зацвіла! Не інакше, як принцеса пішла на волю!
І тут Ігор Володимирович зявився з пропозицією:
Олено, давай одружимося! Обіцяю, ти не пожалкуєш. Єдина умова: на роботі Володимирович, а вдома просто Ігор!
Я аж здивувалась:
А ти мене взагалі кохаєш?
Ой, вибач, забув, що жінкам слова потрібні. Мабуть, кохаю! Але більше люблю діями доводити! і поцілував мені руку.
Я згодна, Ігоре! Думаю, що зможу теж кохати! аж у вухах зашуміло від щастя.
Минуло десять років. Ігор щодня доводить свою любов вчинками, а не байками. Ноги мені не цілує, квітів не краде, але все для мене робить. Дітей спільних у нас не вийшло, певно, я таки «соняшник без насіння». Але Ігор ніколи мене не дорікнув. Лише обійме і скаже:
Олено, Бог дав нам удвох бути щасливими. Мені досить одного твого «добрий ранок»!
Донька Ігоря подарувала нам маленьку онучку Софійку. Вона стала нашою радістю і цукровою паличкою в житті.
Що до Артема, то він так і не вистрибнув із чарки. Пішов у засвіти, ледве й до пятдесяти доживши. Його мама інколи бачить мене в «Сільпо» й палить очима зі всією гуцульською пристрастю. Але її стріли до мене не долітають. Як на мене вареники їй, а не ненависть.
А у нас з Ігорем все по-справжньому добре. Життя прекрасне!