У світанку життя: історія Оксани
– Мамо, сьогодні з Катею йдемо в кіно! Будь на зв’язку, добре? – гукнув Артем і поцілував Оксану в щоку, перш ніж зникнути у ванній. Вона чула, як він щось наспівував під ніс, а вода дзюрчала тихо. Він був щасливий… Вільний. Таким, яким вона ніколи не була. – Мам, я пішов! – кликнув Артем, визираючи з кухні у своїй улюбленій блакитній сорочці. – Щасти тобі, сину! – Оксана махнула йому рукою і сіла у крісло. Телефон тихо дзинькнув – нове повідомлення. Вона розгублено відкрила й… замерла.
У вечірній тиші пролунало тихе схлипування. Оксана лежала, згорнувшись калачиком, обіймаючи коліна, і беззвучно плакала – сльози залишали вологі смужки на подушці.
– Мам, що таке? – Артем повернувся раніше і з тривогою подивився на неї. Вона поспішно втерла очі, натягнула усмішку:
– Усе добре, сонечко. Просто трохи втомилась.
Він сів поруч, вдивляючись у її обличчя. Дорослий уже. Високий, стриманий, з тією ж чарівною усмішкою, що й у дитинстві. Тільки тепер вона частіше призначалася не їй, а його Катрусі…
Спогади нахлинули раптово. Вісімнадцять. Олег. Заміжжя. Любов до запаморочення. Наївна віра, що почуття переможуть усе. Але… не перемогли.
– Мам! Де моя блакитна сорочка? – голос Артема вирвав її з думок.
– У шафі, зліва! – гукнула вона, усміхнувшись.
Вона підійшла до дзеркала. Сорок два. В очах – сум, який давно ніхто не помічав. Ніби життя застрягло в минулому…
Вона яскраво пам’ятала той день. Вівторок. Крамниця біля дому. Хліб, молоко. І… Олег. З пакетом і… баночкою дитячого харчування. Підгузниками. Усмішка на обличчі. Очі зрадили правду.
– Це… не те, що ти подумала, – пробурмотів він.
– А що я мала думати?! Що ти лікуєшся у цієї… як її… Тетяни?! У вас уже дитина?!
Потім був туман. Крики. Розлучення. Самотність. Але й свобода.
Вона навчилася жити сама. Без Олега. Без скандалів. Свекруха залишилася на її боці, підтримувала. Вона виховувала сина, вчилася усміхатися… забувати зраду.
Іноді все ж накривало. Як сьогодні, коли вона бачила, як Артем обіймає Катю. Як вони будують стосунки – усвідомлено, з повагою. Без дурних обіцянок «назавжди».
Телефон знову дзинькнув. Запит у друзі. Тарас… Той самий Тарасик зі школи?!
Шкільний двір. Вона – перша красуня. Він – з букетиком ромашок біля хвіртки. Потім прийшов Олег. А Тарас залишився у минулому.
– Людо, ти не повіриш… Тарасик зі школи написав!
– Той, що був у тебе закоханий до останнього дзвоника? – засміялася подруга. – А Олег тоді його ревнував до скандалу!
– Він мені просто запит кинув.
– То додай! Він зараз у великій фірмі працює, ніби розлучився…
Наступні тижні були як казка. Повідомлення. Флірт. Сміялися, листувалися до ранку. Тарас був уважним, легким, з добрим гумором… Тільки тепер у ньому була впевненість чоловіка, який багато прожив.
– Артеме, – сказала вона одного вечора, – я хочу познайомити тебе з кимось…
– З Тарасом? – Артем усміхнувся. – Мам, я все бачу. Ти сяєш. Я радий за тебе.
Вона заплакала. Але незабаром Тарас став писати рідше. Коротше. А потім…
«Оксано, вибач. У мене є інша. Ти тоді обрала Олега – було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран. Зціпилася. Дорослий чоловік… влаштував помстиве шоу через двадцять років?
– Ну, досить ридати! – увірвалася Люда. – Зараз ми цьому Дон Жуану відпишемо.
Вони разом склали повідомлення – з гумором, злістю і полегшенням:
«Дорогий Тарасику! Дякую тобі велике! Не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, фліртувала, відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість, ніби двадцять років зняло. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Цілую (платонічно). Оксана».
Відповідь прийшла миттєво – потік образ і лайки. Але Оксана вже сміялася. Вперше – від душі.
А через тиждень її зупинила блондинка в супермаркеті:
– Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували мою любов із Тарасом!
Оксана кОксана глянула на неї, немов на випадково знайдену сторінку з абсурдної книжки, і, з легким усміхом, прошепотіла: «Та йди ти, доню, з своїм цирком до Тетяни – вона ж спеціалістка з чужих чоловіків,» – і попрямувала далі, відчуваючи, як останній тягар минулого зникає у вечірніх тінях.
