Сьогоднішній день залишиться в моїй памяті надовго. Я, Оксана Лисенко, мені 43, а моїй мамі 67. Ми живемо в одному місті, але на різних кінцях Києва. Мама, як і багато літніх людей, вже потребує постійної підтримки, але відмовляється переїжджати до мене з однієї причини вдома у неї цілий «зоопарк»: чотири киці та три собаки. Вона доглядає за всіма дворовими тваринами у своєму районі, годує їх із того, що має. Усе, що я їй передаю, будь то ліки чи їжа, вона витрачає не на себе, а на улюбленців і безпритульних тварин.
Я давно вже зрозуміла, що мама не купить собі ані ковбаси, ані пального для серця все піде на корм і таблетки для пухнастих. Тому я намагаюся регулярно підвозити їй усе необхідне хоча б так бути певною, що вона не залишиться голодна або без підтримки.
І от нещодавно разом із чоловіком, Михайлом, ми йшли від друзів, вирішили дістатися додому на тролейбусі. Коли вийшли на зупинці неподалік дому, у мене серце в пяти пішло: на лавці біля гастроному сиділа… моя мама. Перед нею кепка з кількома купюрами гривень, поруч її палітурка із кормом. Вона просила милостиню. Я застигла з відкритим ротом навіть не одразу повірила своїм очам. Михайло мовчав, але його погляд виказував здивування: він-то точно знав, що я щомісяця відкладала гроші з нашого бюджету для мами.
Запитання на що йдуть ці кошти виникло саме собою. Зясувалося на корм і щеплення для чотирилапих підопічних мами. Вона збирала по копійках для своїх улюбленців, не шкодуючи себе. Серце щеміло наскільки ж вона віддана цим тваринам, що готова просити сторонніх людей
Але що б подумали чужі люди, знайомі, навіть наші родичі, якби побачили моя мама просить на вулиці? Напевно, усі вирішили б, що я ганебна донька, залишила стареньку напризволяще. Тепер я щодня блукаю вулицями, шукаю її щоб поговорити, пояснити, може, розради додати… Вона так і не кинула цього заняття, хіба що тепер обирає інші вулиці й ховається від мене краще.
Нажаль, у мене немає відповіді, що робити із цим болем і соромом. Я би хотіла якось інакше. Мабуть, у кожної українки своє випробування моє ось таке, нескінченне коло турботи й співчуття, та й безпорадності.
