Ми з чоловіком народили та виростили двох дітей – сина та доньку. Старались з усіх сил для них, вкладали час, гроші, сили та душу. Коли ті подорослішали – ми допомогли купити їм квартири та няньчили маленьких онуків. Зараз ж я вже чотири роки як вдова і живу сама.
А мої діти… мої діти прекрасно знають в якому я становищі, як мені важко виживати на мою мізерну пенсію, але ні одного разу не запропонували допомоги. Щоб ви розуміли, якщо мені доводиться купувати необхідні ліки – потім я економлю на їжі, що для здоров’я далеко не допомагає. Я пропонувала сину та доньці, щоб хоча б вони платили за комуналку по половині, бо ж в майбутньому квартира перейде їм. Син зробив вигляд, що не зрозумів моїх слів, а донька заявила, що сама ледь оплачує свою квартиру.
Ну але ж я прекрасно знаю як вони живуть. Дорога машина, щорічні поїздки на дорогі курорти, що на декілька рівнів кращі за курорти в Єгипті чи Туреччині. Донька щомісяця купує собі обновки і повірте не з мас-маркету, а на порядок дорожче. А онуці дають кишенькові, що в половину перевищують мою пенсію.
А син. Ну а що син? Там всім невістка заправляє, а вона мені допомогти ніколи не погодиться. Знаєте, моїй сусідці діти всім допомагають: регулярно привозять продукти, деколи оплачують комуналку та вже декілька років підряд відправляють на відпочинок то на море, то в якийсь відпочинковий комплекс в горах. І що разу, коли вона мені про це розповідає мені стає вкрай образливо, бо ж я допомагала не менше своїм дітям, а до мене так ставляться. Раніше я позичала гроші в цієї сусідки, але зараз перестала, бо мені соромно це робити і боюсь, що запитає, чому діти не допомагають.
Що разу згадую, як ми з сестрою колись допомагали батькам. Батьки нам, поки ми були юними та молодими дівчатами, допомагали всім чим могли. І як ми потім допомагали у відповідь. Вони нам ніколи не натякали та не просили. Ми самі знали, що маємо допомогти. Ми завжди допомагали батька продуктами, закуповували дрова та вугілля на зиму та провели згодом газ за свій кошт. Бо ми любили батьків та знали, що в старості їм потрібно допомогти дожити свій вік спокійно.
Коли мій чоловік був живий не зважаючи на пенсію – все одно працював. Але ми так і не відклали грошей на старість – все допомагали дітям, бо тоді їм було потрібніше. А тепер ось таку маю подяку. Не уявляю як пенсіонери виживають на такі пенсії без допомоги дітей та близьких.
