Коли я зайшов у ліфт нашого будинку в Києві, там вже стояла жінка, яка тримала ключі від моєї квартири. Спершу подумав, що помилився. Але ні брелок був той самий: маленьке синє сердечко, яке мені подарувала сестра Олеся ще кілька років тому.
Жінка, років сорока, з коротким темним волоссям і суворою сумкою на плечі, стояла спокійно, наче це було абсолютно звичайно для неї. Ліфт поїхав догори, а серце моє калатало.
Вибачте запитав я. Звідки у вас ці ключі?
Вона подивилася на мене, потім на ключі, і знову на мене.
А ви хто?
Питання вразило мене, ніби ляпас.
Я живу у квартирі 12.
Вона на мить знітилася.
Потім тихо сказала:
Це дивно.
Чому?
Бо я теж.
Ліфт зупинився на шостому поверсі, але ніхто не вийшов. Було тихо, мов у храмі.
Я живу там вже чотири роки, сказав я.
Жінка міцніше стиснула ключі.
А я тільки минулого місяця підписала договір оренди.
Я подивився на неї.
Який договір?
Вона витягла з сумки папку.
Там було копія орендного договору. Адреса моя квартира 12.
Завісла тиша.
Хто вам її здав? спитав я.
Власник.
Хто саме?
Григорій.
У мене стислося в животі.
Григорій мій двоюрідний брат. Він казав, що я тимчасово мешкаю в квартирі, поки не повернеться з Польщі.
Він і справді власник, сказав я тихо.
Жінка кивнула.
Так. Він сказав, що квартира вільна.
Ліфт зупинився на нашому поверсі, двері відчинилися.
Ми обидва мовчки стояли.
Потім вона тихо сказала:
Може, тут якась помилка.
Може, погодився я.
Вийшли у коридор.
Двері квартири 12 були прямо перед нами.
Жінка підняла ключі.
Я теж.
Обидва ключі одинакові.
Панувала дивна, напружена тиша.
Іноді найгірше відчуття не коли тебе обманюють, а коли раптом розумієш: ти, можливо, ніколи не знав правди.
Я подивився на жінку.
Спробуємо відчинити?
Вона зітхнула:
Давайте.
Скажіть мені чесно
Якщо раптом дізнаєтеся, що хтось віддав вашу домівку іншій людині, ви намагалися б розібратися спокійно чи би одразу вибухнули емоціями?
