Жінка сміялася, коли я плакав
– Та годі тобі ревти, як дівчині! – Христина різко повернулася від плити, розмахує ковшем. – Що за вистави влаштовуєш?
Богдан сидів за кухонним столом, закривши обличчя долонями. Плечі тремтіли, а між пальцями просочувалися сльози.
– Христино, ну як ти не розумієш… Це ж була мама, – прохрипів він крізь плач.
– Мама, мама! – передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. – Вісімдесят чотири роки прожила, чого ще треба? Людям і до шістдесяти не судилося дожити.
Богдан підвів на неї заплакані очі.
– Як ти можеш так говорити? Вона ж любила тебе, як рідну дочку.
– Любила, любила, – сопіла Христина. – Особливо коли вказувала, як борщ варити чи дітей виховувати. Тридцять років терпіла її настави.
Вона сіла навпроти чоловіка й почала накладати собі вареники. Апетит не зник, хоча лише кілька годин тому вони повернулися з похорону свекрухи.
– Годі вже убиватися, – сказала вона, відкусуючи шматок хліба. – Мертвих не воскресиш. Краще подумай, що з її хатою робитимемо. Продавати треба, поки ціни не впали.
Богдан рвонувся, стілець з гуркотом упав.
– Ти з глузду з’їхала! Про хату думаєш, коли мама ще землею не охолола!
– А коли ж думати? – спокійно продовжувала їсти Христина. – Через рік? Через п’ять? Хата пустує, комуналка набігає. Треба бути практичним, Бодю.
Він схопився за голову. Останні дні він почувався, ніби у якомусь марному сні. Мама вмирала три місяці, страждала. Він кожного дня їздив до неї в лікарню, сидів біля ліжка, тримав за руку. А Христина жодного разу не поїхала – завжди знаходила причини.
– Голова болить, – казала вона.
– Простудилася трохи, не хочу заразити.
– На роботі завал, не можу вирватися.
А тепер, коли все скінчилося, вона думає про гроші.
– Піду до себе, – сказав Богдан, спрямовуючись до дверей.
– Куди це «до себе»? – здивувалася дружина. – Їж, поки не охололо.
– Не можу зараз.
– Дарма. Організм сили витрачає, треба підкріплюватися.
Він вийшов на балкон, і холодний жовтневий вітер одразу обпалив обличчя. Схилившись на перила, дивився вниз, на двір, де грали діти. Звичайне життя тривало, а у нього всередині все розривалося.
Мами не стало – і з нею зникла остання нитка, що зв’язувала його з дитинством, з домом, з часом, коли він був комусь справді потрібний. Христина ніколи не розуміла цього зв’язку. Для неї свекруха була тягарем, джерелом проблем.
Двері на балкон скрипнули.
– Бодю, заходь, змерзнеш, – Христина вийшла до нього з чашкою чаю. – Випий гарячого.
Він узяв чашку тремтячими руками.
– Христино, скажи чесно – ти хоч трохи її любила?
Жінка знизала плечима.
– Любила, не любила… Якарізниця тепер? Жили ж якось усі ці роки.
– Якось, – повторив Богдан, і знову відчув, як усередині нього щось вмирає.
(Кінець.)
