Слухай, у мене була така мрія, коли я була малою дівчинкою: уявляла собі, яке ж це має бути класно вирости й робити все, що заманеться. Захотіла піцу купила собі, захотіла не спати всю ніч хто мені заборонить. Мріяла виходити, коли хочеш, не питати дозволу у мами чи тата. Зараз з усмішкою згадую цю свою маленьку, наївну Вероніку.
Реальність мене догнала, коли я вперше переїхала на орендовану квартиру у Києві. І тут понеслося: прибирання, готування, оренда житла, рахунки, закупи. А все це на одну зарплату, яка ледь вистачає. Думала, свобода це просто обирати, що їсти на вечерю. А виявилося, що це ще й рахувати, чи вистачить грошей і на гречку, і на пральний порошок одночасно.
Одного разу я зрозуміла, що вже кілька тижнів не снідала спокійно. Все бігом: прокинулася, швидко під душ, застелила ліжко абияк і мчала на маршрутку. По дорозі згадувала, що не відповіла на робочий мейл, що треба сплатити за інтернет до пятниці, а на картці вже обмаль гривень. Так виглядає доросла свобода: не казка, а безкінечний список справ.
Коли нарешті поверталася додому, втома накривала так, ніби цеглина на голову впала. Відкривала холодильник з надією, що їжа сама зварилася. Але ні потрібно мити, різати, готувати, потім знов мити. Іноді просто вечеряла чорним хлібом із сиром, аби не мати справи з каструлями. Але це ж не відпочинок у голові завжди крутилося: за воду заплатити треба, перевірити, чи не тече кран у ванній, а ще білизна зранку вже пахне не дуже, бо забула її розвісити.
Друзі кликали: «Ну давай зустрінемось!» Але домовитись бодай раз то цілий квест: хтось залишився після роботи, хтось наглядає за хворою бабусею, у когось пусто в гаманці, у ще когось просто вже немає сил. Дитинством бачилися майже щодня, а зараз і місяць інколи не можемо розминутись. І коли нарешті зустрічалися, то тільки і говорили про втому, комунальні і що у кого спина болить. Молоді, а розмови як у пенсіонерів десь під підїздом.
Найважче було зрозуміти, що справжнього відпочинку нема. Навіть суботи і неділі це нескінченний список: прання, прибирання, розпланування наступного тижня, поїздка на базар, лагодження чогось, що зламалося. Був вечір, коли я мила підлогу, і сльози самі катилися. Подумала: «Навіть коли, здається, відпочиваю все одно щось треба робити.» В дитинстві називала це свободою, але зараз просто роблю все те, що колись робили для мене дорослі тільки вже немає кого попросити про допомогу.
І робота взагалі не те, що я очікувала. Думала, праця приносить задоволення. Не знала, що це теж означає терпіти дурні жарти, усміхатися, коли зовсім не до того, гнатися за черговими планами, що змінюються щотижня, і дивитися, як більша частина зарплати зникає на ті речі, яких навіть не бачиш. Якось сиділа і рахувала, обідати мені сьогодні чи відкласти ці 100 гривень на проїздку в метро. Ніхто ж тобі не каже про таке у дитинстві ніхто не пояснює, що доросле життя це нескінченна арифметика у власній голові.
Думала, вирости це буде свобода. А насправді це просто дивний баланс між вічною втомою, обовʼязками і по-справжньому рідкісними короткими хвилинами тиші.
