Ось адаптована історія для українського контексту:
Коли все пішло — без звуку
Коли двері зачинилися, Ярослав навіть не зворухнувся. Він сидів на старому табуреті біля стіни, босоніж, у поношеній футболці та джинсах. У руці стигла чашка з недопитим чаєм. З передпокою долинув звук ключа, що повертався у замку — двічі. Усе. Вона пішла. З валізою. З щіткою, косметичкою, парфумами, аромат яких ще висів у квартирі. З голосом, з кроками, з дрібними ранковими звуками — усе зникло одразу. Без криків. Без сцени. Майже ввічливо.
Він підвівся, повільно підійшов до вікна. Дивився, як унизу, на шумній улиці, тривало чуже життя: хлопці ганяли на самокатах, бабуся годувала голубів, жінка жваво виводила на прогулянку тер’єра. Місто жило, ніби не помічаючи, що його маленький світ щойно розсипався. Потім він знову сів. Не заплакав. Нікому не подзвонив. Не став пити. Просто сидів, немов усе це — не з ним. Як глядач, який лишився у залі після вистави, сподіваючись, що актори вийдуть ще раз. Але завіса не рухалася.
З Маріанною вони були разом вісім років. Були поїздки, спонтанні ночівлі у наметі, затяжні свари, примирення на кухні та сміх крізь сльози. А потім — усе стихло. Не тому що кохання закінчилося. А тому що зникли слова. Пропали сенси. Вона щось розповідала — він кивав, не вникаючи. Він жартував — вона не чула. Або робила вигляд. Тиша стала нормою. Зручною, як старий халат — не гарним, але теплим.
Він почав помічати, як щось важливе втрачається, ще рік тому. Спочатку намагався боротися — купував квіти, пропонував поїхати до Карпат, приносив каву у ліжко. А потім просто змирився. Як із тим, що осень завжди настає — а ти все одно ходиш без шарфа, сподіваючись, що ще рано. І раптом усвідомлюєш — запізно.
Тепер він залишився сам. Не удовець. Не покинутий. Просто порожній.
Він ходив по квартирі, немов по музею минулого часу. Брав у руки її речі: заколку, пудреницю, пляшечку з лавандовою олією, від якої тепер пахли його долоні. Торкався книжок із закладками, які вона залишала. Не читав — просто тримав. Ніби тепло її рук ще жило в сторінках.
У ванній — її гребінець із волоссям. У коридорі — шарф, забутий на вішалці. Він не міг вгадати: чи навмисне вона залишила ці дрібниці. Чи просто поспішала. Чи хотіла, щоб він знав: не пішла до кінця. Ще не пішла.
Він вийшов на вулицю перед вечором. Йшов, куди очі дивляться. Старими дворами, біля школи, де колись навчався. Пройшов повз пекарню, де вона купувала його улюблені булочки з маком. Повз аптеку, де одного разу разом вибирали ліки від застуди. І раптом згадав, як вона колись стояла біля вікна, промокла до нитки, а він витирав її волосся старим рушником. Вона тоді вперше прошепотіла:
— З тобою так тихо…
Він тоді подумав: це комплімент. А сьогодні зрозумів — це був крик. Беззвучний. Тихе прохання: «Поговори зі мною… хоч інколи».
Наступного дня він не пішов на роботу. Залишився вдома. Тиша у квартирі була така, що здавалося — вона має вагу. Вона лігВона взяла його руку, і в цю мить тиша перестала бути самотньою.
