Коли все стає на свої місця: Марія обирає себе
— Мамо, сьогодні затримаюся, у Оленки день народження. З друзями йдемо в кіно, — Андрій на ходу поцілував Марію в щоку й зник у ванній. З-за дверей почувся його безжурний сміх — він щось наспівував, пускаючи воду.
Марія стояла біля вікна й слухала, як життя знову шумить поряд. Андрій був щасливий. Легкий. Вільний. Таким, яким вона ніколи не була.
Колись, у вісімнадцять, вона теж вірила в просте щастя. Олег здавався чоловіком мрії — сміливим, гарним, впевненим. Вони закохалися, одружилися, почали життя з чистого аркуша. А вже через кілька років Марія зрозуміла — її життя складається лише з побуту, мовчання й самотності.
Олег все частіше затримувався «на роботі», повертався похмурий, байдужий. А потім була та баночка дитячого харчування в його сумці. Та підгузники. Вони назавжди врізалися в її пам’ять, як доказ.
— Це… не те, що ти подумала, — пробурмотів він тоді.
— А що ж це, Олеже? Що це?! — кричала вона, тримаючи банку, немов останню нитку реальності.
Після цього все розвалилося. Було важко, але вона вистояла. Вона сама виховувала Андрія. Без підтримки. Лише свекруха лишилася поруч — допомагала, не кидала.
Андрій виріс, став розумним, добрим, дорослим. Вона пишалася ним. Але іноді… Іноді поверталося відчуття порожнечі. Як зараз.
Вона сіла у крісло, взяла в руки телефон — і побачила сповіщення: «Павло надіслав вам запит у друзі». Павло… Її шкільна симпатія. Той, хто колись чекав її біля школи з волошками. Вона навіть не знала, що пам’ятає його посмішку. Та серце несподівано стиснулося.
— Людо, ти не повіриш, — подзвонила вона подрузі. — Павло, той самий Павлик із 10-А, знайшов мене у Фейсбуці!
— Серйозно?! Той, що був у тебе по вуха закоханий? Олег же тоді аж зубами скреготав, як його бачив. Додай! Він зараз ніби при справі, і кажуть, нещодавно розлучився.
Вона додала. І все закрутилося. Повідомлення. Жарти. Спільні спогади. Солодкий флірт, від якого щоки горіли. Павло був уважним, чемним, щирим. Їй здавалося, що вона знову ожила.
— Андрію, я хочу познайомити тебе з кимось, — сказала вона одного разу синові.
— З Павлом? — посміхнувся він. — Мамо, я все бачу. І я радий за тебе.
Вона сяяла. Вперше за довгий час. Але це тривало недовго. Павло почав писати рідше. Потім — сухо. А потім прийшов текст, від якого в горлі став ком:
«Маріє, вибач. В мене є інша. Ти тоді обрала Олега — це було боляче. Тепер ти знаєш, як це».
Вона дивилася в екран, приголомшена. Чоловік за п’ятдесят… і така злопам’ятність? Усе це — лише гра? Помста за юнацьку образу?
— Ну й підлюка, — зітхнула Люда, коли почула все. — Напиши йому! З гідністю.
Вони разом склали повідомлення — з іронією, стримано, гостро:
«Дорогий Павле! Дякую тобі величезне! Я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялася, так фліртувала, так відчувала себе жінкою. Ти повернув мені молодість. Немов зняв двадцять років. Сподіваюся, твоя обраниця оцінить твою артистичність. Щасти. Цілую (платонічно). Марія».
Відповідь прийшла миттєво — потік образ, докорів і скарг. Але Марія вже сміялася. Вперше — по-справжньому.
А через тиждень її зупинила блондинка біля супермаркету:
— Це ви?! Розлучниця?! Ви зруйнували моє кохання з Павлом!
Марія завмерла, потім — несподівано для самої себе — усміхнулася:
— О, ви не за адресою. Справжня розлучниця — це Ганна. Вулиця Лісова, 15. Вона і мого чоловіка втекла, і до Павла добралася. Профі.
Блондинка застигла, а Марія, ледве стримуючи сміх, пішла додому.
Сонце ковзало по її обличчю. І раптом вона зрозуміла — вона щаслива. Без чоловіків. Без драми. Без доказів.
Прийшло повідомлення від Андрія:
«Мамо, ми з Оленкою вирішили спробувати жити разом. А далі — побачимо».
Марія усміхнулася. Ось воно — справжнє щастя. Бачити, як твоя дитина обирає правильно.
А вона?.. А вона нарешті обрала себе.
