Коли Валерій приходив до Зінаїди, вона буквально на очах дурнішала від щастя. Починала метушитись, чепуритися, ховати під подушки всі речі, які приміряла до його приходу, і виймати з волосся бігуді. Потім мчала у ванну кімнату, там розчісувалась, фарбувала губи. І вже така, вся красива та впевнена в своїй неповторності, виходила до нього.
Ще б пак не бути їй щасливою! Ви тільки подумайте.
Зінаїда мати-одиначка, яка ніколи по-справжньому заміжня не була. Хіба трохи «позустрічалась» із своїм Сергієм пару місяців, а потім він зник з їхнього міста, виїхав, так і не зізнавшись, звідки він насправді. То ніби з Молдови, то, може, з якоїсь української глибинки. Тут у них Сергій підробляв на ринку. Ким Зіна теж не питала.
Так і залишив її той коханий, лишивши у подарунок маленьку вагітність. Справді, до двох тижнів, сама ще не знала. А потім, коли Сергій не зявився ночувати ще місяць, Зінаїда вже зрозуміла: ну, як правильно би висловитися… залишилася не сама.
У визначений час народила хлопчика. Та й ще якого хорошого! Звідки й міг Зінаїда вродлива, а Сергій узагалі був як справжній красень.
З дитиною їй справді пощастило. Славко був спокійний, як слон: спав майже увесь час, а коли прокидався, зосереджено смоктав груди матері. На щастя, молока у Зіни було, як у гарної гілястої-корови могла б ще одну дитину вигодувати.
І не хворів Славко особливо: все легенько обходилося.
А Славком його вона назвала на честь улюбленого актора Вячеслава Тихонова. Бо коли була вагітна, випадково побачила по телевізору старий фільм «Війна і мир», де грав князя Андрія Болконського саме Тихонов. Щось у ньому було від Сергія. От і вирішила без альтернатив так у свідоцтві й записали: Вячеслав Сергійович Білоконь.
Сама Зінаїда той рядок сотні разів надиктовувала собі подумки звучало музично, як мелодія.
Ріс Славко світлою дитиною. Як треба було їй щось готувати їсти чи прибирати, розстеляла на підлозі ковдру, обкладала з усіх боків стільцями, саджала Славка в середину, клала йому стару сумку, бігуді, якісь ганчірочки грався собі спокійно, без капризів. Якось навіть, коли Зінаїда визирнула з кухні, бачить голова сина між стільцями застрягла, видно, вибратися хотів, а він лише сопить та пробує пухкенькими рученятами розсунути ті стільці.
Як Славко підріс, проблем не додалося. Мати спокійно відпускала його у двір тільки наказувала: кожні десять хвилин підбігай до вікна (квартира була на першому поверсі) і гукай: «Мамо! Я тут!»
Годинника у сина не було, тому підбігав кожні три хвилини і гукав, аж поки Зінаїда не визирне й не відгукнеться: «Добре, синочку!» А він усе стояв, не відходив. Вона питає: «Чого ж ти? Йди грайся!» А він: «Ти мені не усміхнулася…» Вона тоді вже по-справжньому, тепло усміхалася, і хлопчик біг далі до дітей.
Якось іде він із подвіря, гукає звичне «мамаятут», а вона визирає а він кошеня до серця притискає:
Мамо, мені тітка подарувала. Каже, кличуть його Єремія. І що ти рада будеш, і щоб ми дбали про нього разом.
Так щиро глянув на неї, що Зінаїда тільки посміхнутися могла. І каже:
Єремія, мабуть, їсти хоче. Йдіть додому, я йому молочка наллю.
Славко з Єремієм побігли щасливі у підїзд. Славко був у захваті. А ось Єремію щастя поки не дуже світила.
Так і жили втрьох. Поки Зінаїда не зустріла Валерія.
Він був її ровесником. Жодного разу ще не був одруженим. Серйозний чоловік, ґрунтовний, хоча й ще не старий. Працював на меблевій фабриці, мав непоганий заробіток. Стало у них звичаєм: Валерій у суботу приходить із ночівлею. Говорити любив небагато, їв достатньо, пив помірковано. Зінаїда до його приходу обовязково купувала пляшечку горілки, ставила у морозилку, а ще діставала зі старого серванту маленьку гранчату чарочку Валерію ці рюмочки особливо до вподоби були.
Ото й цього разу прийшов Валерій. Славкові в коридорі руку потис. Присів на диван у кімнаті, поки Зінаїда завершувала свій вечірній марафет. Потім усі разом навіть, удвох із Єремієм на колінах у Славка сіли дивитися телевізор і вечеряти.
Після вечері традиційно полягали відпочити, збиралися ввечері прошвендятись у парку.
Коли Зінаїда зачинила двері у Славкову кімнату й обережно вляглася біля Валерія, схиливши голову йому на плече, він уперше заговорив про одруження:
Думаю, поки що житимемо в тебе. А там зїдемося, щоб простору більше було. Або мою квартиру здамо додатковий дохід буде… Тільки знаєш, Зінаїдо, я котів не люблю. Вашого Єремію віддати доведеться…
Єремія, виправила Зіна, напружено вслухаючись.
Так, так, Єремія…
Помовчав, подумав і важливо, по-своєму, додав:
А Славка до моєї матері у село відправимо. Там свіже повітря, школа під боком. Ми ж ще молоді своїх, може, ще гурт наживемо…
Голова Зінаїди на його плечі аж скамяніла. Так у тиші декілька хвилин і пролежали. Потім Зінаїда піднялася, соромязливо, наче він її вперше без халата бачить, запахнулася халатом, підійшла до його речей, що лежали поруч у кріслі, взяла штани й протягнула йому:
Ось, бери свої штани… Одягай і йди…
Куди ж?.. розгублено перепитав Валерій.
До матері в село. На свіже повітря… А нам втрьох і в міському парку свіжого вистачає…
