Мене звуть Олена Миколаївна, мені шістдесят дев’ять. У мене два сини, троє онуків і двоє невісток. Здавалося б, за такої родини я маю бути в увазі й турботі. Але останні роки живу, наче сирота. Самотня у власній квартирі, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все пішло шкереберть. Поки він був живий, сини хоча б інколи заїжджали — на свята, по справі. А як тільки його поховали, їх ніби виміло вітром. П’ять років. П’ять довгих, порожніх років я не бачила своїх дітей. А вони ж живуть у тому ж місті, хоч і на іншому кінці, але це всього сорок хвилин маршруткою.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Просила допомогти. Коли сусіди затопили кухню — не сильно, але стеля облупилась — я подзвонила обом. Обидва пообіцяли заїхати на вихідних. Ніхто не приїхав. Довелося шукати маляра. Справа не в грошах — болісно. Болісно, що діти, яких я виростила, не знайшли години для рідної матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розбираюся в техніці, боялася, що в магазині мене обдурять. Знову звернулася до синів — «мам, там є консультанти, самі впораєтеся». Довелося дзвонити братові — він прислав свою доньку, мою племінницю Марійку, з чоловіком. Вони все вибрали, влаштували.
Коли почалася пандемія, сини нагадали про моє існування. Та дзвонили раз на місяць, щоб розповісти, як мені важливо сидіти вдома й замовляти їжу через інтернет. Але вони не врахували одного — я не вмію. Зате Марійка показала, як це робити, оформила перше замовлення, залишила список аптек з доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку я почувалася незручно. Адже у Марійки є свої батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона — єдина, хто заходив до мене просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. А одного разу прийшла просто попити чаю й посидіти поруч. Її дівчинка — моя внучата племінниця — називає мене бабусею. Від неї я уперше за роки почула це слово.
І тоді я вирішила: якщо мої рідні діти забули про мене, якщо їх цікавить лише те, що можуть у мене взяти, а не дати — нехай квартира дістанеться тому, хто поряд не на словах, а на ділі. Я поїхала до ЦНАПу, щоб дізнатися про заповіт. І, як на зло, того дня подзвонив старший син. Запитав, де я й навіщо туди їду.
Я відповіла чесно.
Тут і почалося. Крик, лайка, звинувачення. «Ти що, з глузду з’їхала?!», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
А ввечері вони приїхали. Обидва. Вперше за п’ять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли торт. Сіли за стіл. Я сподівалася — може, опам’яталися? Але ні. Почали умовляти, нагадувати, що в мене є рідні діти, що я не маю права віддавати квартиру сторонній людині. Звинувачували Марійку в користі, малювали страшні прогнози, ніби вона мене виселить.
Я дивилася на них і не вірила власним очам. Де ж ви були весь цей час? Чому не згадали, коли мені потрібна була допомога? Чому дзвонили лише тоді, коли відчули запах спадщини?
Я подякувала їм за турботу. Сказала, що рішення прийняте, і воно не зміниться. Вони встали й пішли, грюкнувши дверима. Перед цим пообіцяли, що я більше ніколи не побачу своїх онуків і не дочекаюся від них допомоги.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені все одно. А тому що втрачати нема чого — я вже давно живу, ніби нікому не потрібна. Тільки зараз це стало офіційно.
А Марійка… Якщо вона колись вчинить зі мною так, як малюють мої сини — що ж, значить, помилилася. Але серце підказує: не помилилася. Вона нічого не просила. Ні грошей, ні квартири. Просто була поруч. Просто підставила плече. Просто була людиною.
