Мені двадцять дев’ять років. Я вже п’ять років одружена. У нас із чоловіком двоє малих дітей, молодшій, Марійці, лише три — вона ще не ходить до садочка. Щойно відведу її туди, вона одразу захворює, і ми тижнями сидимо вдома на лікарняних. Тому ми з чоловіком вирішили: поки вона не окріпне — я буду з нею. А хіба ж будинок сам себе прибере, вечеря сама звариться, а діти самі виростуть?
Кожен день — це маленький марафон: кухня, прання, іграшки, підгузки, капризи, уроки зі старшим, Тарасиком. Я вкладаю в дітей душу, сили, годину за годиною пояснюю, показую, виховую. Ввечері ноги гудуть, ніби цілий день носила цеглу на будівництві.
Але моїй матері цього не поясниш.
Начебто мамі глибоко байдуже, що в мене своя родина, клопоти, діти. Вона дзвонить щодня і влаштовує мені вимовляння. Не питає, як я, не цікавиться онуками. Лише докори:
— Знову цілий день лежала, серіали дивилася?
— У мережі сидиш?
— Чому не приїхала до мене?
— Чому не прибрала у мене на кухні?
— Коли продукти привезеш?
Мама живе на іншому кінці Києва. Пробки — це ціла подорож. І їхати мені доводиться з двома малими — залишити їх ні з ким. Поки я з ними доїду, поки вислухаю, що я «лінива» і «нічого не роблю», поки сама все зроблю в неї вдома — уже вечір, сил нуль. А хто прибере в мене? Хто нагодує моїх дітей?
Я намагалася пояснити, що мені важко. Що в мене й так рук не вистачає. А у відповідь — образа, образа, образа. Сльози по телефону, звинувачення:
— Ти егоїстка!
— Мені погано, а ти мене кинула!
— Чужим матері допомагають, а ти що?
Та де ж її допомога? З моменту народження дітей вона жодного разу не приїхала, щоб просто погойдати онуків на руках. Жодного разу не сказала:
— Донечко, відпочинь, я з ними посиджу.
Коли я щойно повернулася з пологового, вона прийшла у гості. Не з борщем і турботою — а ніби на урочистий обід. Я ледве на ногах стояла, а вона сиділа й чекала, поки я накрию стіл. Їй, бачте, «незручно» брати щось із холодильника. Я повзла по кухні зі швами, щоб потім не чути, що «в хаті безлад і господиня кепська».
А потім були претензії:
— Борщ не наваристий.
— Пересолено.
— Стіл не святковий.
— Де сервірування?
З тих пір нічого не змінилося. Вона не приїжджає. Не цікавиться, як я. Лише дзвонить — щоб лаяти. Вимагає, щоб я їздила до неї щодня і робила все по хаті. А в мене — сил нема. Я ж не залізна.
Кілька тижнів тому ми жорТоді я зрозуміла, що моє місце — там, де мене люблять без умов, і відчула, як у душі проросли квіти спокою.
