Ранок був холодним, ніби осінь увірвалася до міста без попередження. Борис збирав речі в тиші, яка різала слух гірше за будь-який крик. Ніяких скандалів, ніяких хлопань дверима — лише шелест акуратно складених светрів, клацання вийнятої з розетки зарядки, скрип футляра для зубної щітки. Він зупинився біля вікна, дивлячись на сірий подвір’я Києва. Не для прощання — щоб запам’ятати, як падає світло на облуплену раму, як тінь від старої гардини лягає на підвіконня. Оксана спала. Або вдавала. Швидше за все, вдавала — її дихання було надто рівним, як у людини, що боїться, щоб її не торкнулися.
На кухні він увімкнув чайник. Руки не тремтіли, але всередині ніби все розсипалося — наче скляні намистини, що висипалися з порваного ниткоподібного намиста. Не біль, не образа, а тиша, яка стала непідйомним тягарем, що не дає замкнути валізу.
Вони не сварилися. Не зраджували. Не підвищували голос. Просто перестали бути цілим. Ніби кожного дня, по крихті, вони віддалялися один від одного, не помічаючи, як між ними виросла прірва, в якій лунало лише порожнечею.
— Коли виїдеш? — запитала Оксана, з’явившись у дверях. Її голос був спокійним, майже байдужим, ніби вона питала не про нього, а про валізу, що стоїть у куті.
— Зараз, — відповів Борис, не піднімаючи очей. Він знав: гляне на неї — і не зможе піти.
Вона мовчала. Він не обертався. У цій тиші було все: і «залишся», і «йди», і «я більше не можу», і «все мало бути інакше». Вона зависла в повітрі, як остання нитка, яку можна було вхопити, але ніхто не наважився.
Він вийшов, залишивши ключ на тумбочці біля дверей. Не озирнувся, не затримався. Сходи пахли сирістю, чужими вечерями та ранковою метушнею — десь хлопнули двері, десь дзенькнув посуд. Борис спускався, немов проходив останній рівень знайомої гри: без помилок, без почуттів. Усередині все було вимітено, як після переїзду — чисто, але жахливо порожньо.
Спочатку він жив у друга, у тісній квартирі на околиці. Потім зняв кімнату — маленьку, з облупленим фарбою на стінах і ліжком, що скрипіло при кожному русі. Почав бігати вранці, не тому що любив, а щоб хоч якось заглушити внутрішню порожнечу втомою. Ходив до іншого магазину, де ніхто не знав його обличчя. Вмикав музику голосніше, навіть коли не слухав, лише б не чути тиші. Шукав нові маршрути, нові звички, нові обличчя. Міняв усе, що міг. Але тиша всередині не йшла. Кожної ночі вона сідала поруч, дивилася в темряву і не відпускала.
Оксана лишилася в їхній квартирі. З їхніми шторами, з його книжками на полиці, з його чашкою, яку ніхто не прибрав. Поличка у ванній залишилася недоторканою, фотографія на холодильнику — на місці. Вони стали чужими — без драм, без зрад. Просто тому, що вчасно не сказали один одному правду. Тому що кожен чекав, що перший крок зробить інший.
Минуло три місяці.
Вони зустрілися випадково — у аптеці на розі, у сірий полудень, коли вулиця була майже пустою. Борис купував бинти та знеболювальне. Оксана — сироп від кашлю та мазь. Їхні погляди зустрілися одночасно, і обидва завмерли, ніби час зупинився.
— Привіт, — сказав він, трохи тихіше, ніж хотів.
— Привіт, — відповіла вона, уважно вдивляючись. — Ти схуд.
Він знизав плечима. Хотів сказати щось легке: «Робота, біг, не сплю». Але промовчав. Купив те, що потрібно, і вийшов першим, намагаючись іти повільно, ніби це могло щось змінити.
Через два дні він написав. Не питання, а пропозицію: «Кава. Без розмов». Без надії, без очікувань. Просто відправив. Вона відповіла майже одразу. Погодилася. Стисло, без зайвих слів. Ніби теж чекала. Або знала, що він напише.
Вони зустрілися у маленькій кав’ярні біля парку. Пахло свіжою випічкою, кавою і чимось непомітно новим, ще не розпакованим. Борис дивився на неї — вже не свою, але до тремтіння знайому. Оксана дивилася на нього — без злості, без докорів, але ніби крізь скло, за яким лишилося їхнє минуле життя.
— Я думала, ти повернешся, — сказала вона. Спокійно, як про щось неминуче, з чим вона змирилася.
— Я чекав, що ти покличеш, — відповів він. Так само рівно. Без натяків. Без прохань.
Вони трохи посміхнулися — гірко, але легко. Як люди, які все зрозуміли, але не знають, як із цим жити.
Іноді між людьми виростає не стіна, а тиша. Така, що її боїшся порушити. Бо в ній — страх бути відкинутим. Або почути правду, яку не готовий прийняти.
Вони не сказали: «Давай почнемо спочатку». Не кинулися один до одного, не шукали слів, які б усе виправили. Просто пили каву. Повільно. Кожен у своїй тиші. А потім вийшли — кожен своєю дорогою. Без обіцВони більше не боялися тиші — адже тепер вона була наповнена можливостями.
