— Ну й де вони? – Оксана тривожно зазирнула спочатку на кухню, потім у вітальню. Пусто. У хаті панувала тиша, незвична та тривожна.
Вранці все було нестерпним. Мати – сувора, вперта, з важким поглядом і нескінченним переліком нарікань. Чоловік – замкнений, дратівливий, глухий до будь-яких прохань. Жити разом із матір’ю вони погодилися «на тиждень». Минув тиждень. Потім другий. Ось уже і третій.
– Мамо! Іване! – голосно покликала вона. Відповіді не було. Серце стиснулося.
Вона накинула куртку й побігла до гаража. Там зазвичай ховався її чоловік – реставрував старі меблі, рятуючись від побутової рутини. Двері були привідкриті, і звідти долітали голоси.
– Якщо правильно обробити поверхню, лак ляже рівно, – казала мати. У її голосі звучала м’якість, майже ніжність.
– Я зазвичай розбавляю перший шар, – відповів Іван. – Тоді дерево краще вбирає.
Оксана завмерла на порозі, наче боячись порушити крихку гармонію. Перед нею – майже неможливе: її вічно сперечальні мати й чоловік сиділи за одним столом і разом реставрували стару рамку від дзеркала. На матері – фартух із плямами лаку, в Івана – пензель, у руках – наждачний папір.
– Оце так зворот, – прошепотіла Оксана й тихо сіла в кутку, спостерігаючи.
Кілька тижнів тому вона наполягла: мати має переїхати. У санаторії, де та жила після смерті батька, почався ремонт. Обіцяли тимчасово переселити. Але мати рішуче заявила: «Краще до доньки. І допоможу, і не обтяжу».
Іван був не в захваті. Він і раніше не приховував: із тещею у нього непрості стосунки. Занадто різні. Вона – жорстка, вимоглива, з непримиренними поглядами. Він – спокійний, але злопам’ятний.
З першого дня почалися дрібні сутички: то виделки не туди поклав, то сорочки не так випрасував, то надто голосно хлопнув дверима. Ввечері Оксана слухала їхні мовчазні образи. Двоє сильних, упертих, звиклих бути головними – під одним дахом.
Вона боялася: шлюб не витримає.
Але ось тепер – ці двоє сидять за одним столом. Мати, виявляється, у молодості працювала на меблевій фабриці. А Іван – реставратор-самоучка, який завжди мріяв зустріти професіонала.
– У вас рука вірна, – сказав він. – Не кожен майстер так вміє.
– А ти талановитий, – відповіла мати. – У тебе відчуття матеріалу.
Потім вони разом варили чай, дістали зі старого скрині банку варення. Оксана не втрималася:
– Ви підмінили мою матір?
Мати хмикнула:
– Просто раніше не було про що говорити. А тепер ось – спільна справа знайшлася. Я ж думала, він безнадійний. А він ось як меблі робить!
Іван засміявся:
– А я думав, ви мене терпіти не можете.
– Терпіти не можу дурість. А ти, виявляється, не дурний.
Оксана мовчки дивилася на них. А потім усміхнулася.
Коли вночі вони повернулися додому, вона почула, як Іван прошепотів:
– Дякую, що мати у нас. Не очікував, що ми знайдемо спільну мову.
А вранці мати сказала:
– Я все вирішила. До санаторію не повертатимусь. Залишуся тут. Допоможу вам майстерню відкрити.
Оксана не сперечалася. Коли двоє людей, яким було важко просто дивитися одне на одного, починають розуміти, цінувати й підтримувати – це не катастрофа. Це диво.
І, можливо, у цьому домі знову стане спокійно. Навіть тепло.
