Коли родина стає чужою
— Оленко, дзвонив Юрко, — зайшов на кухню Михайло. — У суботу він з Марічкою збираються приїхати. Тільки удвох. Хоче поговорити.
— Агов, ще б… поговорити… — скривилася Олена. — Мабуть, про ту дачу. Готуйся, буде «родинно справедливий» поділ.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Оксани. Вона залишила Михайлу й Олені двокімнатну квартиру в центрі та дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за нею — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Решта родичів — Юрко й Марічка — лише користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій Юрко й Марічка стояли біля порогу. Ввітлилися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Юрко одразу взявся до справи:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — та й бог із нею. Але дача… Ми за нею дивились. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не дивились, — спокійно сказала Олена. — Ви там літкували. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не зателефонував.
— А ти не втручайся, — прошипіла Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Оксани. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — попити кави. Усе.
— Ну й що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам гречка цвіте! — буркнув Юрко. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня дзвонив телефон:
— Ти що видумав?! — кричав Юрко. — Ми приїхали з племінником на дачу, а тут замки змінені!
— Авжеж. І ворота, і вхідні двері. Треба було попередити. У суботу ми заїдемо туди з Оленою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Оце ви мерзот…
Михайло спокійно поклав слухавку. Олена навіть не здивувалася:
— Молодець, що замки змінив. Не зроби б цього — нічого б не лишилося.
Дачу вони продали. Продали й стару квартиру. Купили нову, трикімнатну, у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Софійка залишилася у квартирі тітки — вчилася в університеті. Михайло влаштувався на річковий вокзал, Олена викладала у школі. Почалося тихе життя.
Та ненадовго. Вже у березні телефон дзвонив ненастанно. «Рідні» раптом згадали про Михайла. Першою подзвонила Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на помешкання у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Чи озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олени до вас їздили!
— Батьки. А не свояки з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не турбуйся. З травня по вересень про нас згадують усі. А от у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олена цінували найбільше.
