З самого ранку в квартирі стояла не просто тиша — вона була напруженою, густою, ніби перед грізою. Не тиша спокою, а тривожна мовчанка, від якої тремтять пальці. Навіть чайник кипів якось несміливо, наче боявся порушити ту дивну, крихку межу, за якою починалася інша реальність. Соломія стояла на кухні — боса, з вологою в волоссі, у старій сірій футболці й не могла згадати, навіщо прокинулася о сьомій. Будильник не заводила. Просто розплющила очі — і зрозуміла: щось змінилося.
На столі лежала листівка. Без конверта, між чашкою з недопитим відваром шипшини й пачкою підсушених сухарів. Наче хтось кинув її мимохіть. Почерк був їй до болю знайомий — рівний, акуратний, без зайвих завитків. Так само Богдан підписував їй листівки на свята: стримано, але з непримітним теплом у кожній літері.
«Соломіє. Пробач. Не зміг більше. Не шукай. — Б.»
Вона не доторкнулася до листівки. Лише дивилася. Хвилинами. Може, годину. Ніби в цьому тонкому шматочку паперу ховався поріг, переступивши який, усе в її житті розсиплеться. Потім увімкнула радіо — диктор жваво розповідав про затори на Столичному шосе, наче нічого не сталося. Наче світ не втратив одну людину. Тієї самої, що дихав поруч щоранку.
Богдан пішов уночі. Так вона вирішила — бо не чула ні кроків, ні хлопку дверей, ні скрипу замка. Лише — пуста вішалка у передпокої. Його шарф — сірий, колючий — залишився висіти. Навіть парасольку він не взяв. Тую, з дерев’яною ручкою й червоною вставкою. Соломія довго дивилася на парасольку, наче та могла відповісти на запитання, на які не вистачало слів.
Вона намагалася згадати, коли вони востаннє говорили щиро. Не про сміття чи список із супермаркету, а — по-справжньому. Мабуть, у квітні, на лавці біля ставка. Богдан тоді тихо сказав: «З тобою дихати важко». Вона пожартувала. А він, можливо, тоді прощався.
До обіду Соломія переглядала старі фото. Там вони удвох — у автобусі, в горах, на дачі. Там — його рука на її плечі. Там — він тримає її за талію й усміхається. Ці фотографії колі гріли. А тепер усередині був лише холодний, безформний відлуння. Вона навіть не плакала. І це лякало найбільше. Наче почуття вигоріли, і залишилася лише сіра, липка пустота.
Ввечері подзвонив Максим, спільний знайомий. «У тебе все добре?» — запитав він. Соломія відповіла: «Так. Просто не виспалась». Брехня вийшла без вагань. Без надриву. Наче вона репетирувала цю фразу все життя. Після дзвінка вона сиділа в темряві, слухала, як крапає вода з крана. Кожна крапля — як відлік.
Через день вона вийшла на Центральний вокзал. Просто постояти біля платформ. Дивитися на людей. На тих, хто їде, повертається, поспішає, махає, обіймає, плаче, сміється. Всі живі. Всі кудись біжать. А в ній — тиша, натягнута, як трос. Богдан завжди ненавидів вокзали. Казав: «Вони занадто голосно нагадують, що все тимчасове». Навіть проїжджати повз не любив. Але саме там, біля платформи, Соломія зрозуміла — він не просто пішов з квартири. Він пішов з їхнього спільного «ми». І назад, можливо, шляху вже немає.
На третій день вона дістала парасольку. Поставила біля дверей. Потім прибрала. Потім знову повернула. Наче ця парасолька стала якорем. Нагадуванням, що щось ще може залишитися. Або — повернутися.
Минуло два тижні. Листівка все ще лежала на столі. Іноді вона помічала на ній пил — і здувала, наче боялася стерти останні його слова. Іноді їй здавалося, що папір трохи теплішав, коли вона наближалася. Ніби в цих чорнилах пульсувало щось живе — залишок любові, надії чи того, що вона тоді не почула.
І ось одного ранку — стук. Гучний. Поштар. Звичайний день, але пальці трусяться. На бланку доставки — відправник: Б. Коваленко.
Всередині — лист. І квиток. Електричка до Білої Церкви. Папір зім’ятий, наче довго лежав у кишені. Унизу — підпис:
«Якщо можеш — приїжджай. Якщо не хочеш — не тримаю. Просто скажи. Я не вмію інакше. Але чекати — ще вмію».
Соломія сіла просто в коридорі, спиною до дверей. Підлога була крижана. І це був найкращий холод у її житті. Бо він — справжній. Бо біль — значить, ще жива. Вона не плакала. Лише сиділа, очі заплющені. У грудях щось стиснулося. І це стискання було не про розпач — а про шанс.
Іноді любов не йде. Вона просто замовкає. Ховається в старих речах, у пам’яті запахів, у парасольці біля дверей, у старому почерку. І чекає, коли ти нарешті зможеш знову вдихнути. Без страху. Без злості. Просто — вдихнути.
Соломія доїхала до кінцевої. Він чекав. Без квітів. Без виправдань. Але з очима, в яких було лише одне — світло.
