Колинебудь ти помітиш, що я вже не та молода, що вміла бездоганно застібати ґудзики, а під час обіду іноді кидаю ложку в тарілку чи навіть падаю у соус. Будь ласка, не сердитися, а лише будьте милою до мене, мамовузачка Ганна Петрівна.
Згадай, як я колись, сидячи на підлозі в нашій кухні в Києві, терпляче вчила твої маленькі ручки тримати ложку, коли ти ще була Марічкамурочка і не вміла сама піднятись з ліжка. Якщо я часом повторюю одне й те саме, не відрізай. Просто слухай, бо у мене ще залишилося парочку народних казок, якими я «запихувала» тебе в ванну, коли ти стійко відмовлялася відмиватися.
Коли я не встигаю з новими телефонами чи телепрограмами, не смійся з мене. Дай мені мить, бо я ще вчила тебе писати «А» і «Б», рахувати яблука в садочку в Луцьку, коли сама вже трималась на межі втоми. Якщо я іноді гублю слово чи думку, будь терплячою не злійся.
Для мене важливо не те, що я говорю, а те, що ти поруч і не відвертаєшся, навіть коли мої ноги вже не підходять для довгих прогулянок в Одеському парку. Не думай, що я стала тягарем, просто простягни мені руку, так само, як я простягала твою, коли ти робив перші кроки по нашій оселі.
Одного дня ти зрозумієш, що попри всі мої «помилки», я завжди хотіла лише найкращого: кожен мій крок, кожне рішення це спроба полегшити твій шлях, а не мій. Подаруй мені трішки свого часу, дрібку терпіння, і дозволь спиратися на твоє плече, так само, як колись ти ховався на моєму, коли боліло чи страшно.
Я люблю тебе, Марічко, і сина Олексія. І молюся за вас, навіть коли ви цього вже не помічаєте.
