Батьки по3булись мене, коли я був ще зовсім маленьким. 3aлишили пiд дверима лікарні. А далі беспросвітна caм0тність у стінах дитячого будинку. Кожного дня з нетерпінням чекав ночі, бо уві сні завжди снилась така рідна і добра “мама”.
Завжди думав, що після інтернату заживу по-людськи. Але навіть уявити не міг наскільки помилявся. Одразу пішов працювати. Ще й не куди-небудь, а одразу на завод. Поселився в маленькій кімнаті від підприємства. Навколо жили одні лиш алк0г0ліки і їх занадто голосисті та неслухняні діти.
Після чергової нічної зміни я повернувся в свою кімнату, яка була наче повернута вверх дном. Стілець, стіл та навіть вікна були розбиті вщент. Ще до того як переконався особисто, розумів, що моїм заощадженням виросли ноги. Але ніхто з сусідів, як на диво, ніби нічого не бачив. Звісно, я розізлився і пригрозив поліцією, якщо до вечора мені не повернуть кошти.
- Та хто ти такий, щоб нас тут в чомусь підозрювати? — не своїм голосом верещала тітка Галя, аж виплюнула цигарку з рота.
- Йди ти до ч0ртів, св0лота! — заступився, можливо вперше в житті, її чоловік і тлумаками вигнав мене з під’їзду.
До пізньої ночі я бродив по парку і геть не уявляв куди податись. Як на зло вже почались перші дні зими, з неба падав перший дрібний сніг і ставало все холодніше. А в мене навіть друзів не було, щоб можна було до когось звернутись за допомогою.
- Чого це ти, хлопче, в таку негоду ходиш наче літом запахло? В такій тоненькій кофтині швидко й нежить схопити можна. — суворо подивився на мене сивий дідусь, поки вигулював песика.
Я глянув на нього, і зрадливі сльози полились рікою. Дідусь схопився і провів мене до найближчої лавки. Ми сіли, і він поклав мені свою руку на плече. Так стало добре і спокійно, хоч хтось готовий був допомогти. Відчуваючи просту душевну підтримку, я розповів чужому дідусеві про усі свої невдачі.
Дві години промайнути безслідно, наче декілька секунд. Поки Петро Іванович не промерз разом з собакою.
- Володю, ходімо до мене. Повечеряємо смачно, ти зігрієшся. А вранці будемо думати як правильно вчинити, — промовив дідусь, тримаючи мене за плече. Сам не зрозумів як без зайвих вагань пішов вслід за ним.
Наступного дня Петро Іванович відвів мене до знайомого дільничого. Той уважно вислухав нас і пообіцяв детально розібратись в питанні. В кінці додав, щоб я не хвилювався, ніхто мене більше не потурбує.
Слово своє він стримав. Коли я прийшов додому, сусіди дивились на мене так, наче привида побачили. А тітка Галя вибачилась за вибрики свого чоловіка і пообіцяла все повернути з першого ж авансу.
З того дня я намагався хоча б тричі на тиждень навідувати Петра Івановича. А той радий був, готував найсмачніший у світі чай і розповідав про власну колекцію марок, яких було не злічити.
Дідусь жив один, дружини його не стало кілька років тому. А з дітками у них не склалось: спочатку через зайнятість на роботі, а потім по здоров’ю. От ми і знайшли один одного — дідусь без онука і син без батька.
Петро Іванович весь час наполягав на тому, щоб я до нього переїхав. Адже квартиру мав велику, на чотири кімнати. Проте мені було незручно якось, тим більше не хотів користуватись його добрим серцем.
- Володю, ти б подумав ще раз. Не лише заради тебе прошу, я й за себе боюсь. Під ранок так погано стало, що й голови не міг підняти. Що вже говорити про швидку, — якось сумно сказав дідусь цього разу.
Так стало соромно за себе, якби міг по голові сам собі надавав би тлумаків. Що ж я за дурень такий остолопий, що лиш за свою шкуру і думаю?! Вибачився перед Петром Івановичем і в той самий день переїхав. А через тиждень ледь не зомлів, коли дідусь обманом привів мене до нотаріуса і почав своє житло на мене оформляти.
- Навіть не намагайся зі мною сперечатись. Володю, я ж зовсім один. Ти думаєш після мого відходу хтось потурбується про тебе, де ти жити будеш? Я хоч в спокої тепер буду старість зустрічати, що твоє майбутнє хоч трохи забезпечене.
Я просто не знав як йому дякувати. І не за квартиру, а за давню, вже забуду мрію — мати близьку людину і житло.
Одного разу я прокинувся від якогось незрозумілого стуку у стіну. Звук доносився з кімнати Петра Івановича. Коли я зайшов до нього, мені аж мову відняло від побаченого. Дідусь тримався за груди і тільки хапав повітря.
Я одразу підбіг до нього, але й не здогадувався чим допомогти. Після недовгих роздумів побіг до сусідки зверху, Валентини. Вона була лікарем- реаніматологом. Через хвилину двері відкрились, я все розповів, і Валя схопила свій робочий чемодан та побігла за мною до дідуся.
Побачивши цю картину, звеліла мені принести води, а сама швидко почала діставати різні ліки з чемодану. Вона була дуже серйозна і зосередженна у своїх діях. Миттєво ввела якийсь препарат, після чого дідусеві стало краще.
Валя повідомила, що у нього був сердечний приступ. Запропонувала поїхати до лікарні, щоб провести усі необхідні аналізи.
Вже на місці вона не відходила від нас і все контролювала. Її діагноз підтвердився, тому нам запропонували залишитись в стаціонарі. Але дідусь навідріз відмовився.
Та й, чесно кажучи, я теж був проти. Разом з дідусем мене в палаті ніхто б не залишив. А я хотів бути поруч. Тому Валя запевнила колег, що особисто буде контролювати процес реабілітації. І дійсно, щодня відвідувала мого дідуся, проводила різні маніпуляції. Ще й пироги смачні примудрилась пекти нам. Так за чаєм і гостинцями ми втрьох проводили наші вечори.
- Ти знаєш, Володю, це ж вона заради тебе сюди ходить, — якось підмітив Петро Іванович.
- Сподобала вона тебе, я такі речі відразу бачу. Ти б також подумав, вона дівчина славна.
Я лиш промовчав, не знав що й говорити. Як було зізнатись, що вже давно на неї поглядаю, відколи переїхав сюди? Згодом дідусь повністю оправився. Лікування вже зменшилось, але постійний контроль за його станом не відмінявся.
Однієї п’ятниці, коли я повернувся з роботи, то застав Петра Івановича в якомусь дивно веселому настрої. Ходив весь час і тільки підморгував мені. А за вечерею запропонував:
- В тебе вихідні мають бути, якщо я не помиляюсь. Валентина просила допомогти їй на дачі. Весна вже надворі, у неї там роботи трохи зібралось. Поїхали, допоможемо їй. Все ж разом веселіше.
Після цього він посміхнувся і пішов відпочивати. Я, звісно, здогадався, що тут щось нечисто. Але вирішив подивитись як воно буде. З першими суботніми півнями ми поїхали за місто. Хатинка у Валі була хоч і маленька, проте дуже мила та затишна. Ще й садочок квітучий, гарно ж!
Ми швиденько все зробили і прийнялись готувати духмяну вечерю на свіжому повітрі. Під відкритим небом розмови лились рікою, ми сміялись наче дітвора. Потім пішли з Валею на прогулянку серед квітучих вишень.
Мені було так добре на серці, що вирішив ризикнути.
- Валя, ти мені подобаєшся. Вже давно. Давай будемо разом? Я обіцяю тебе завжди захищати і робити щасливою, — ледь не зі сльозами на очах я промовляв ці слова.
- Що ти скажеш? — на останньому слові я вже весь тремтів від хвилювання.
Валя не довго думаючи, обвила мою шию тендітними руками і тільки сміялась. Моїй радості не було меж, коли я почув від нех ті ж слова. Виявляється, вона також давно мене вже полюбила.
А мій дідусь мало не підстрибував до неба, виглядаючи з-поміж дерев.
Я міг в цей момент тільки посміхатись і дякувати небесам. Хіба міг я мріяти про таке везіння ще зовсім недавно? За такий короткий період незважаючи ні на що зустріти одразу двох найблищих людей — дідуся і кохану. А вони мені ще й рідний дім подарували.
Більше я не сумніваюсь — є на світі і любов, і щастя.
