— Молодий чоловіче, ви мені машину зачепили! — на тротуарі стояла струнка жінка, закутана в біле хутро.
— Краще б нормально паркувалися, — пробуркотів Ярослав. — А то купують права, а потім створюють аварійні ситуації. Я б взагалі жінкам права не давав!
— Ви бачите, що скрізь сугроби? Куди, на вашу думку, мені було ставити авто? На оту купу? — жінка тонкими пальцями показала на величезний сугроб. — Я дзвоню в поліцію!
Завзяття Ярослава одразу зникло. В цьому місяці в нього вже був штраф за перевищення швидкості. А тепер ще й це.
— Я теж заїхав колесом у сугроб. Розумієте, я не спеціально.
— І що ви пропонуєте? — холодно запитала жінка.
— Вирішити все на місці.
— Ні. Це принципово. Я проти мізогінії.
— Проти чого?
— Проти ненависті до жінок!
— Гаразд, я визнаю, що був не правий, — проказав крізь зуби Ярослав. — Заплавлю за подряпину. І ще додам за моральну шкоду. Скільки потрібно?
Після довгих перемовин жінка все ж здалася. Ярославу навіть здалося, що вона спеціально тягнула час, щоб вибити з нього більше грошей. Він заплатив чималу суму, щоб уникнути проблем.
Ярослав важко зітхнув. Знову в мінусі. А ще у Софії день народження, а він не встиг купити подарунок.
Він відкрив банківський додаток: на рахунку лише три тисячі гривень. До авансу ще тиждень. Нічого не залишалося — треба позичати. Ярослав подзвонив найкращому другу.
— Братан, сам на нулі, — сказав Дмитро. — Чого їй стільки віддав? Ви ж бачите, що баба при грошах. З такими тільки через поліцію. Або міг оформити європротокол — швидко, і страхова сама б оцінила збитки.
— Блін, я ж авто хотів продати. А поліція цю подряпину внесе в базу. Потім доводи, що це не аварія. У тебе немає знайомих, щоб позичили? На тиждень. У Софії день народження. Без подарунка не можна.
— Так, до такої, як Софія, з листівкою не прийдеш, — засміявся Дмитро. — Але позичити ні в кого. Вибач, брате.
Ярослав сунув телефон у тримач, привідкрив вікно й задумався. Пройшла година, як жінка в білому хутрі зникла за рогом, а він досі сидить у машині на цій проклятій парковці. Він і справді намагався бути обережним, але колесо наїхало на кригу, і авто рвонуло, чіпляючи сусідню машину.
І тут Ярослава осяяло: у нього ж десь валяється кредитка. Як він міг забути? Рішення прийшло раптово, і він оживився. Він одразу поїхав до ювелірного магазину купувати ті сережки, які давно примітив для Софії.
Ввечері Ярослав стояв перед дверима квартири, але не наважувався дзвонити. Він згадував їхнє знайомство — найкрасивішу й найрозумнішу дівчину, тримаючи в руці невеликий букет троянд. У кишені лежала коробочка з ювелірного.
Рік тому він першим підійшов до Софії, не сподіваючись на взаємність. Адже вона була з іншого світу: батько — співвласник великого торгового центру, мати — власниця трьох салонів краси. Софії купили квартиру, перед дверима якої тепер стояв Ярослав, боячись увійти.
— З Днем народження, кохана! — він одразу простягнув подарунки.
— Привіт! Дякую, любий, — Софія поцілувала його в щоку. — О боже, це ж ті самі?
— Так… — зніяковів Ярослав.
— Ти божевільний! Вони ж дорогі, — прошепотіла вона, дістаючи сережки. — Але які ж гарні… Дякую!
Так було завжди. Софія, хоч і з багатої сім’ї, розуміла цінність грошей. Вона купувала продукти в звичайних супермаркетах і готувала вдома, замість їсти в ресторанах. Побут вела сама, лише раз замовила клінінг — коли зламала ногу.
Але Ярослав відчував, що вони з різних світів. Він звик до холодцю з курячих лапок і печінкового торта на свята.
— Сподіваюся, ти не проти… У мене гості, — усміхнулася Софія.
— Я думав, тут уже юрба, — засміявся Ярослав.
— Ти ж знаєш, я не люблю великі святкування. Ходімо, я накрила стіл, — вона взяла його за руку і повела на кухню. — Мамо, тату, знайомтеся. Це — мій Ярик.
Ярослав завмер, але не показав здивування. Вітаючись із батьками, він стиснув їхні руки.
— Чому не попередила? — прошепотів він Софії. — Я б підготувався…
— Не хвилюйся. Я думала, вони вже вилетіли у відпустку, а вони мені сюрприз влаштували. З’явилися дві години тому. Усе буде добре, вони чудові.
— Угу, — пробурмотів Ярослав.
Батьки Софії уважно розглядали його, наче сканували. Від цього йому було ніяково.
— Розкажіть про себе? А то сидимо, як чужі, — промовив батько з натягнутою усмішкою.
— Так, було б цікаво, — підтримала мати.
— Розповісти? Я… працюю менеджером у банку. Закінчив коледж, потім вступив університет. Заочно…
— Зараз у банках є перспективи? — мати обернулася до батька, ігноруючи Ярослава.
— Думаю, є, але обмежені, — сказав батьБатько вийняв з машини великий пакет і передав його донці — там лежав згорнутий шматок лінолеуму, а на її очах заблищали щасливі сльози.
