Коли ми з мамою поверталися з базару, я перша помітила його.
Він сидів не під лавкою, як зазвичай роблять втомлені або безпритульні собаки, а прямо на сидінні у зупинці. Сидів, як людина спокійно, впевнено, уважно. Прищулившись від сніжного блиску, вдивлявся в дорогу, час від часі піднімаючи голову й оглядаючи перехожих, ніби когось шукав. Не бігав, не гавкав, не ліз до людей просто сидів і чекав. Це було дивно… майже по-людськи.
Мам, глянь! потягнула я її за рукав. Песик!
Він був маленький, худий, з величезними вухами, трохи косоокий і незграбний, як підліток, який ще не навчився керувати своїми довгастими лапами. Але найбільше вразили мене його очі втомлені, але не згаслі. У них була глибина, яку не передаси словами, але відчуваєш одразу.
Мам окинула його поглядом і втомлено зітхнула:
Не чіпай. Напевне, в блохах. Щеплень теж немає. До автобуса його не візьмуть. Підемо і він теж піде.
Але прийшов автобус, потім ще один а він усе ще сидів. Переступав з лапи на лапу, іноді озирався, але не зрушувався з місця. Ніби чекав. Ніби обирав когось із натовпу. А коли подивився на мене мені здалося, ніби я почула: «Ти ж за мною прийшла?»
Мам, будь ласка… я ще не вміла благати «по-дорослому». Лише дивилася, з мокрими від сліз очима й стисненим серцем. Він замерзне…
Мам закусила губу. Подивилася на сіре небо. Потім знову на песика. І повільно видихнула:
Якщо до вечора його ніхто не забере, візьмемо. Але знай це твоя відповідальність. Якщо тато буде сердитися, сама йому поясниш.
Я кивала так, ніби від цього залежало чиєсь життя. Підбігла до лавки, зняла шарф і загорнула його, як у ковдру. Він не опирався. Лише тихо зітхнув, по-дитячому, і сховав ніс у моїй куртці.
Вдома він їв тихо, швидко, так жадно, що було боляче дивитися. Не з радістю з відчаєм. Кожен шматочок, кожна крихта наче останній шанс.
Потім згорнувся клубком на старому пальті й заснув. Ніби тепер можна. Не треба більше триматися, тікати, сподіватися. Тепер можна просто спати.
Як назвемо нашого героя? запитала мама, прибираючи порожню миску.
Я задумалася. І раптом згадала:
А сьогодні ж 12 квітня.
І?..
Гагарін, відповіла я.
Мам здивовано підняла брови:
На честь космосу?
На честь першого. Адже він мій перший. І справжній герой.
Мам посміхнулася, але імя прижилося. Гагарін залишився Гагаріним.
Спочатку було нелегко. Кішка зашипіла на нього з-під дверей і сховалася в шафі. Бабуся одразу заявила, що в домі тепер «собачий дух». Тато, який якраз був у відрядженні, скаржився по телефону, що в нього алергія і що ми всі зїхали з глузду. Я слухала, кивала і не здавалася.
Гагарін поводився майже ідеально. Майже не гавкав, не вимагав уваги, не гриз взуття. Він просто був поруч. Постійно. Спокійно. Ніби йому було достатньо знати, що ми є.
Він ріс. Вуха стали ще більшими, лапи витягнулися, він став кутастим, але неймовірно зворушливим. Коли я поверталася зі школи, він завжди чекав біля дверей не стрибав, не вив, просто дивився мені в очі, ніби питав: як пройшов день?
Він відчував мій настрій. Коли я хворіла лягав поруч і не рухався. Коли плакала через проблеми приносив мячика. Ніби казав: не сумуй, пограй зі мною. А якщо я з кимось сварилася сідав поруч і клав голову мені на коліна. Просто був.
Тоді зима була справжньою. Великі завірюхи, лютий мороз, річку за шкілою вкрив товстий лід усі там каталися: діти, дорослі. Ми з Гагаріном теж ходили майже щодня. Я кидала йому сніжки, він ловив, бігав, ковзався на льоду. Було дуже весело.
Того дня я пішла сама. Подруга захворіла, мама запізнилася з роботи. Сніг ішов великими пластівцями, навколо була біла тиша. Лише мій крок хрустів по твердому насту.
Гагарін біг попереду, петляючи між кущами. Я наблизилася до річки. Лід був гладким, красивим, тріщинки проступали але здавався міцним.
Я зробила крок. Потім ще один. І раптом тріск.
Навіть крикнути не встигла.
Все піді мною провалилося. Вода нахлинула. Холод вдарив у груди. Паніка. Руки вислизали, ні за що було вчепитися. Лід ламався. Усередині мене кричало. Я не розуміла, що робити, де вихід.
І раптово поштовх.
Мене тягнули за куртку.
Я повернула голову. Гагарін.
Він вчепився зубами в рукав, тягнув що є сили. Сам ковзався, падав, але не відпускав. Тягнув, дёр. Гаяв, скулив, але не здавався.
Як ми вибра
