Коли ми з чоловіком ледве зводили кінці з кінцями, моя свекруха купувала собі норкову шубу, плазмовий телевізор і жила, як справжня пані.
Але роки потому все змінилося.
Мені було всього 18, коли я завагітніла. Мої батьки не прийняли цю новину казали, що для дитини ще зарано. А чоловіка щойно мобілізували до армії. Бабусі з обох сторін дружно заявили:
Це твоя проблема, мовили вони.
Я не хочу зараз доглядати твоє маля, сказала моя мама.
Свекруха взагалі уникає розмов.
Я тоді переїхала до своєї тітки по татовій лінії.
Їй тоді було 38, дітей не мала і все життя віддавала роботі. Вона не засуджувала моїх батьків:
Я їх розумію, казала мені тітка Наталя. Коли ти народилася, були важкі часи. Грошей не вистачало, батько твій інколи й вагони вночі вивантажував, щоб копійку заробити.
Але тепер у них все є: батько твій має високу зарплату, мешканці у двокімнатній квартирі, мама теж працює. А я невдовзі стану мамою.
Невже їм байдуже? запитала я тітку.
Вони думають лише про себе. Не зважай. Може, згодом усе переосмислять, сказала вона.
Підтримки не було. Я зібрала речі й переїхала до тітки Наталі.
Коли чоловік повернувся з армії, нашому синові вже було півтора року. За той час свекруха жодного разу так і не навідалася до онука. Батьки зі мною теж побачилися лише двічі за цей час.
Чоловік став працювати автомеханіком, паралельно намагався довчитися не вийшло. Жили з тіткою доти, поки син пішов у садочок, а я знайшла роботу. Потім тітка мусила переїхати на інший кінець Києва і ми вже орендували квартиру самостійно.
Невдовзі померла бабуся чоловіка. Свекруха продала її квартиру, зробила капітальний ремонт у своїй і купила собі все, що хотіла. Чоловік просив її не поспішати обіцяв викупляти квартиру частинами, потім викупити остаточно, але вона навіть слухати не хотіла.
Чому я маю жертвувати собою? Я давно мріяла про нові меблі та штори! відповідала свекруха.
Пять років потому народилася донечка Роксолана. Ми вже розуміли: треба власне житло. Чоловік поїхав на заробітки до Польщі. Але назбирати гривні на свою квартиру було нелегко. Довго жили в орендованій.
Моя мама залишилася сама в трикімнатній квартирі в Дніпрі батько вже два роки як розлучився з нею, але й тоді місця для мене з дітьми у неї не знайшлося. До свекрухи теж не хотіла знову ремонти, допомоги чекати марно.
Після кількох років тяжкої праці чоловік нарешті заробив на власну квартиру. Все самі, ні від кого не отримали підтримки.
Син закінчує восьмий клас, Роксоланка вже у другому. Обоє розуміють ціну кожній гривні. Ми економили на всьому, тепер уже минули ті чорні дні. Тепер у нас у кожного своя машина, щоліта їздимо родиною до Одеси на море.
Єдина людина, перед якою я вічно у боргу це тітка Наталя. Її дзвінку ми завжди раді, підтримаємо у всьому.
А наші батьки… Життя склалося інакше. Маму нещодавно скоротили з роботи, вона телефонувала з проханням про гроші відмовила. У свекрухи так само: пенсії мало, гроші з квартири давно спустила. Чоловік порадив їй продати свою простору квартиру й купити однокімнатну.
Ми з чоловіком нікому нічого не винні, а своїх дітей завжди будемо підтримувати як словом, так і ділом. Вірю, що вони так само підтримають і нас, коли настане час.
