КОЛИ ЛЮБОВ ПЕРЕМОЖЕ ВСЕ ПЕРЕШКОДИ

Бабуся заплющила очі, немов вистербуючи мої карусельні думки: «Знаєш, дитино, як кажуть, не кожна Оксана київська, не кожний Микола переяславський, та й святих на цій грішній землі обмаль, отже, не осуджуй, а зазирни у власну глубінь душі чи була ти такою вже бездоганною дружиною для свого Кольки?»
Я вибухнула: «Баусю, та ж Микола пішов до моєї подруги! Де справедливість? Маю мовчати?», а вона, немов кремінь, відрізала: «Принаймні, не лети до нього на роботу скаржитись керівництву, який він бабник опозоришся й годі, ми не раз таке бачили: обдурені дружини бігали по профкому в слізах, та ж кохання не слухає наказів і заборони не визнає, не допоможе, дитинко, змирися, а час покаже, що до чого».
Моя новина про зрадника-чоловіка та зрадницю-подругу її ані не схвилювала, ані не зачепила, наче це щоденна дрібниця.
«Змирися», звичайно, легко казати! Подруга Калина оттак гадюка під хатею: свого чоловіка схоронила, за моїм взялася. Не вийде, не поступлюся!
Згадалось, як мій Микола колись заглядався на Калину: пам’ятаю, ходили ми компанією в лазню, і він очей не міг одірвати від Калини в білій простирадлі як кіт на сметану, обома руками в думках її обнімав. Я ж не надавала значення тим напівшепотом спостереженням.
Калина, безперечно, врода й душа, та й що? Ми з Колькою прожили шістнадцять років, маємо сина Олега. Я свято вірила, що моя родина фортеця, яку ніяка чорна сила не зламає.
У Калини з Ярославом не було діток: знала, вона гірко сумувала з цього приводу. Ярослав же майже мовчав гадаю, перебирав чоловічими плічми. Ми дружили сім’ями: часто виїжджали на природу, разом проводили відпустки, веселились на повну. На жаль, усьому свій час лихо вже куняло біля порогу.
«Сонечко, Ярослава забрала ‘Швидка’, інфаркт… Господи, я казала йому: ‘Візьмемо дитину з інтернату!’, а він ні, мовчить та все похмурішав, а тепер навіть не знаю, що й думати чи вибереться?», ридала Калина. Я щиро втішала: «Судись, усе буде добре! Ярослав твій кріпак», на що вона голосила: «Ох, Соломієчко, як без нього? Він мені світ у віконці: і розважить, і пригостить, що я сама?»
«Не відпускай раніше часу, Калинко, тримайся! Тонік, манікюр, зачіска… Подаруй усмішку чоловікові у лікарні, Ярослав ще дужче закохається й швидше підніметься».
Тоді все закінчилось добре: Ярослава доглянули, підняли на ноги, життя повернуло в звичну течію.
Незабаром вони усиновили трирічну Марічку. Родина здавалась у вершині щастя.
«Тепер вмирати вже не страшно!», раптом озвався Ярослав за святковим столом.
Ми здивувались: «Та що ти? Тепер треба жити й вирощувати дочку!», а він, з невимовною журбою в очах, промовив загадково: «Кажу ж не даремно прожив. Хоч одну дитячу душу зігрів, прихистив. На Калину надіюсь упорається. Дозволю їй заміж піти, якщо що…»
«Гей, Ярославе, не накручуй! Вип’ємо за сімейне щастя!», запропонував мій Микола.
На тому й забулася його зізнання. Поки
Ангел смерті, мов кульгавий віслюк, зупиняється біля кожних дверей. Яломився Ярослав другий інфаркт не залишив шансів. Спокійно спить у вічності.
Залишилась Калина з прийомною донечкою. Відгоревала за чоловіком і знову ожила. Тоді їй було тридцять: подруга ніби переродилась із білявки перетворилась на палку брюнетку, оновила гардероб, посмішку носила вдень і вночі. Ми ще збирались за столом на свята.
Мій Микола чекав зустрічей як свята: коло Калини іскрив жартами, сміявся недоречно, догоджав молодій вдові. А її донечку на руках носив.
Я сприймала його залицяння як підтримку жінці померлого друга Наївно…
Запросила нас Калина на ювілей дочки Марічці ви
Час минав, а моє серце, хоч і зранене, поволі знаходило спокій у щоденних клопотах та теплі Олегової турботи, розуміючи, що справжня перемога не у зненависті, а у здатності зберігати світло, навіть коли здається, що навколо панує імла.