Коли Любада виповнилось шістнадцять, стара бабаворожка на базарі в Києві схопила її за руку, вивчила лінії долі й промовила:
Ти ніколи не вийдеш заміж.
Любада лише посміхнулася. Але роки пройшли, і коли Валентин стояв перед нею з обручкою, вона згадала ті слова і, підморгнувши, відповіла:
Ну, хай хоч нареченою буду.
Вони одружились. Дітей довго не було. Лікарі суворо заявили: безпліддя, без варіантів.
Тоді я хоча б дружиною залишуся, зітхнула Любада, намагаючись не розплакатися.
Аж раптом сталося диво вона завагітніла.
Це небезпечно, ви можете не вижити, попереджали лікарі.
Любада лише посміхнулася:
Та хай хоч вагітною стану.
І народився здоровий, міцний хлопчик.
Минали роки, і разом з Валентином вони пережили все радощі і втрати, сміх і сльози, підйоми і падіння. Сорок років пролетіли, мов один день.
А потім новий діагноз.
У вас залишилося півроку життя, сказали лікарі.
Любада подивилася їм у очі і відповіла:
Тоді я стрибну з парашутом. Завжди мріяла.
І стрибнула. Раз. Другий. І ще.
Через кілька місяців, коли зробили повторні аналізи, хвороби вже не було. Бо поки людина справді живе, доля лише підкаже плечима і пише її історію заново.
