Звати мене Оксана Коваленко, мені шістдесят девять. У мене два сини, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі й турботі. Але останніми роками я живу, як сирота. Самотня у своїй хрущовці, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини заглядали інколи на свята чи коли справа була. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років, не бачивши їх, хоча вони живуть у тому ж місті від мене сорок хвилин маршруткою.
Я їм не докоряла. Просто телефонувала. По допомогу. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стелю пошкодили я подзвонила обом синам. Обіцяли завязати на вихідних. Не прийшли. Довелося шукати маляра. Гроші не головне, головне біль. Біль від того, що власні діти не знайшли години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я в побутовій техніці не розуміюся, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж продавці, давай сама». У підсумку дзвонила братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Марічку, з чоловіком. Вони все владнали.
Коли почалася пандемія, сини раптом про мене згадали. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома й замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одну дрібницю: я не вмію. Марічка ж показала, як це робити, організувала першу доставку, залишила список аптек, які привозять ліки, і почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було соромно. Адже у Марічки свої батьки, дім, чоловік, дитина. Але вона була єдиною, хто приходив просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу заскочила на чай і просто посидіти поруч. Її маленька донька моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я ухвалила рішення: якщо мої власні діти мене забули, якщо їм цікавіше брати, ніж давати, то моя хрущовка дістанеться тій, хто справді поряд. Пішла до нотаріуса оформити заповіт. І того ж дня, немов на сміх, зазначився старший син. Запитав, куди я ходила.
Я сказала правду.
Тоді й почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхада з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Сіли за стіл. Я сподівалася може, розкаються? Та ні. Намагалися переконати, нагадували, що в мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру сторонній. Звинувачували Марічку в користолюбстві, пророкували, що вона мене вижене.
Я дивилася на них і не вірила. Де ви були весь цей час? Чому не допомогли, коли було тяжко? Чому згадали лише тоді, коли загрожував спадок?
Я подякувала за турботу. І сказала, що рішення прийняте. Вони пішли, грюкнувши дверима, і присягнулися, що я більше не побачу онуків і не маю на них розраховувати.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені байдуже. А тому, що втрачати вже нічого я й так живу, ніби мене немає. Тепер це просто офіційно.
А Марічка Якщо одного дня вона вчинить так, як пророкують мої сини що ж, я матиму помилитися. Але серце каже, що ні. Вона нічого не просила. Ні грошей, ні квартири. Вона просто була поряд. Протягнула руку. Поводилася, як людина.
А це для мене важливіше за всі родинні звязки.
