Олесю, ну будь ласка! Я правда не знаю, що робити, вода бє, зараз сусідів заллю, а та старуха знизу ж добряче влаштує мені скандал! Руки тремтять, навіть не знаходжу, де кран перекрити! у телефоні дзеленчав жіночий голос так пронизливо, що я чув його навіть із кінця столу, хоч Андріїв телефон лежав екраном вниз і без гучномовця.
Я мовчки відклав ложку і поглянув на Ірину. Вона повільно поставила виделку на тарілку, а звук посуду об порцеляну у тиші затишної кухні лунав наче початок нового раунду бою, у якому ми вже третій рік, здається, брали участь. Навпроти мене сиділа дружина, а я ухопився за телефон, не дивлячись їй у вічі.
Оксано, заспокойся, шепотів я телефоном. Який саме кран? Під мийкою чи у ванній кімнаті? Перекрий спільний стояк.
Я навіть не знаю, де він! Андрію, приїдь, благаю! Я боюсь! Може ж то окріп і я одна!
Я перехопив погляд Іри. У ньому була суміш втоми та докору, і я розумів, що вже перебільшую з цими рятувальними виїздами.
Іро, ти чуєш? Затопить же. Оксанка ж у цих справах як дитина. Треба їхати.
Та звісно, їдь, рівно сказала дружина, приховуючи емоції. Це ж не річниця наша. Ми ж не два тижні планували цей вечір. І я ж не готувала тобі буженину три години. Їдь. Рятуй Оксану. Без тебе вона пропаде.
Не починай, добре? я вискочив з-за столу, схопив ключі. Це ж Оксана, ми ж з нею з дитсадка разом. Біда ж у людини…
Вхідні двері грюкнули. Я сідав у стареньку «Ладу», і вже за пять хвилин летів нічними вуличками Львова.
Ірина лишилася на кухні, одна між запахом квашеної капусти і домашньої підливи, з гіркотою замість апетиту. З вікна вона побачила, як я повертаю за ріг.
Оксана. Це імя стало зайвим у нашій сімї. Однокласниця, «друг з дитинства» як я тільки її не називав. Признатися, вона повернулась у моє життя невдовзі після свого розлучення й поселилась у ньому наполегливо. Спочатку просила рідко допомогти перевезти речі, налаштувати ноутбук. Але чим більше допомагав тим частіше вона дзвонила. То колесо проткнула, то полицю на кухні впустила, то «раптом» шафу треба зібрати. І чомусь завжди це траплялось, коли я мав плани з Іриною.
Ірина не була ревнивою власницею, розуміла: дружба є дружба. Та чоловіче самолюбство не помічало, що справа не в сантехніці. Оксані подобались ті ролі: безпорадна дівчина, мужня підтримка. Їй лестило відчуття своєї нужденності, а мені відчуття героїзму.
Я повернувся через три години втомлений, із брудом на руках, зате задоволений порятунком. Оксана дійсно налякалась валідолу напилась. Зігріла мене чаєм і домашнім сирником, переказала привіт Ірині й сказала пробач за зіпсований вечір.
Чаєм, кажеш? І ще й пиріг! Ірина пирхнула, помітивши мій настрій. А вода ж у неї лилася, поки пиріг у духовці пікся? мовчки подумала вона.
Вголос Ірина нічого не сказала. Розуміла скандал марний, я одразу б зробився оборонним. Вона діяла по-іншому. Наступного разу мала їхати зі мною.
І настав цей наступний раз ранньої суботи. Збирались ми на дачу під Пустомитами сонце, весна, шашлики маринуються в багажнику, настрій чудовий.
Тільки-но я заносив пакети в машину дзвонить мобільний. Рінгтон на Оксану. Я вже нервово дивився на дружину.
Що? Щиток іскрить? Димом смердить? Не чіпай нічого, вимкни автомати! Зараз приїду.
Я поклав слухавку Ірина стоїть біля хвіртки з петуніями, дивиться уважно.
Розетка?
Гірше. Щиток. Каже, все квартири димом потягнуло. Викликати майстра з жеку на вихідних не дочекаєшся…
Гаразд. Я їду з тобою, відповіла Ірина. Ми ж разом на дачу збираємось? По дорозі заїдемо.
Я не сперечався ні сенсу, ні бажання. Їхали мовчки. Я хвилювався, Ірина холоднокровна, зовні спокій.
Оксана зустріла нас у фірмовому халаті, макіяж як завжди, бездоганний. На порозі здригнулась, побачивши Ірину, але одразу посміхнулась.
Іринко! Ти приїхала! Я тут вся налякана, навіть не розчесана, грала вона ролі. Йдімо на кухню, каву пити, поки Андрій лагодить.
Ні, залишусь у коридорі. Може допоможу, відрізала Ірина.
Тобі краще майстра викликати з управляючої компанії, спокійно підмітила вона Оксані. Це ж електрика.
Та ні, ті хамлять і грязють, а тут свій, рідний. У Андрія золоті руки!
Золоті руки мого чоловіка, Ірина різко, сьогодні мають тримати шампур з шашликом. Ми мали їхати у село.
Оксана склепила руки: «Ой, вибачте, знову все зіпсувала! Важко одній без чоловіка! От тобі пощастило за камяною стіною!»
Хвилин через пятнадцять я вже закінчував.
Трохи підгорів контакт. Потрібно автомат новий.
Андрійчику, ти купиш і поміняєш? Я на картку скину!
Андрій не зможе, спокійно сказала Ірина. Ми їдемо на дачу, ввечері повертаємось пізно. На наступні вихідні театральні квитки. Викликай майстра, модель автомата Андрій запише, зрежисувала дружина.
Оксана спробувала ще запросити на каву й еклери, але Ірина взяла мене під руку «Дякую, ми ситі. Їдемо.»
В машині я намагався захистити Оксану:
Іро, навіщо ти так? Вона ж приятелька!
Їй потрібна не допомога, а твоє захоплення, спокійно каже мені дружина. Не бачиш? Роль безпорадної, японський халатик, очі… Для неї ти герой, а для мене вічно зайнятий чоловік.
Ми поїхали на дачу, але я бачив цей дрібний конфлікт не вирішив нічого.
Фінал настав за пару тижнів. Я був у відрядженні по роботі, повертався в пятницю ввечері. Дзвоню Ірині: «Затримаюсь. Оксанка просить заїхати. Карниз важкий купила, на ногу впав, не дійти, мазь треба. Я швидко».
Ірина видихнула:
Їдь додому. Я сама до Оксани заїду.
Ти? Навіщо?
Бо я знаю, яку мазь купити і як перевязку зробити. А ти їдь додому, грій вечерю.
Я погодився. Дружина поїхала на «операцію», але зовсім іншу.
Ірина викликала майстра «Чоловік на годину», замовила доставку ліків для Оксани, і поїхала сама. Біля будинку зустріла курєра з аптеки. Піднялась на поверх двері відчинені.
В кімнаті напівтемрява, горять свічки, вино, два келихи, Оксана на дивані з ногою на подушці, карниз на килимі. Явно не аварія.
Андрію, ти? Простягла, Оксана.
Це я, Ірина. Я привезла мазь і майстра.
В цей момент подзвонили прийшов «Чоловік на годину». Ірина впустила його: «Ось тут поміняєте карниз. Оксано, покажете?»
Майстер узяв інструменти, оглянув карниз, стіну, почав свердлити.
Навіщо ти це зробила? прошепотіла Оксана, стискаючи кулаки.
Допомагаю, як обіцяла. Мені й Андрію більше нема потреби бігати до тебе. Карниз майстер, ліки привезла. Можливо, тепер у тебе більше не буде термінових пригод, а в нашій родині не буде напівночі дзвінків.
Ірина вийшла, кинула: «Гарного вечора! Не бійся, гроші сплачені!»
Я сидів вдома, чекаючи дружину, трохи хвилювався.
Ну що там, як з ногою?
Все добре. Карниз майстер повісив. Карапузила вона не менше, ніж бігала. А з такими історіями закінчено.
Я зрозумів усе: поки я намагався бути хорошим другом, я забував, що перш за все чоловік своєї дружини. Я не бачив цього, а Ірина не сварилась, а мудро розвязала вузол.
Після того випадку Оксана не дзвонила. І поки не зустрілась нам випадково у львівському «Форумі»: з новим кавалером, із сумками із «Всі. Свої», щаслива. Ми перетнулись поглядом, і вона відвернулась.
Я був радий, що в її житті все налагодилось і що моя сімя нарешті отримала спокій, на який заслуговувала.
Тепер, коли ми з Іриною вдвох пємо чай надвечір, плануємо подорожі, знаю точно межі своєї родини треба берегти. Навіть якщо той, хто їх порушує, виглядає безпорадно. Я зрозумів: дружба святе, але сімя важливіша.
Цей урок я засвоїв назавжди.