Коли доля дає другий шанс
— Чому так рано?.. — збентежено промовив Остап, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла у передпокої, стискаючи пальці до болю, й дивилася на червоні туфлі біля дверей. Не просто жіночі — це були туфлі Олени, її давньої подруги. Впізнала безпомилково. Занадто часто бачила їх на фотографіях, під келихом вина. Та ось побачити їх у власній хаті вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Мар’яна відчула себе погано на роботі. Різкий присмак нудоти, темрява в очах. Спочатку списала на недосип чи нерви. Але колега по кабінету, Ганна, нахилившись, тихо запитала:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахалася Мар’яна, але всередині їй стало тісно. Вона знала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла у офісному туалеті, тримаючи в руках тест із двома чіткими смужками.
Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як вийшла з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Остапу. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключа у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась кумедна випадковість. Та розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Оленою, що вередила простирадло на грудях.
— Мар’яно?.. Ти чого?.. — бурмотів він, а Олена дивилася в підлогу, мовчазно.
Далі наче в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по хаті. Потім настала тиша. Відхід. Пустка. Мар’яна залишилася сама у розбитій хаті, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билося крихітне життя.
Через кілька днів вона ухвалила рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Остапом. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом лікаря й дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і водночас — хотіла, як ніколи.
— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.
Вона підвелася й увійшла. Та лише побачивши лікаря — її серце стислося.
— Тарасе?! Це ти?!
Це був її однокласник, її перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі лишався найніжнішим спогадом.
— Мар’яно?! Невже це ти?! — Тарас підвівся, обійняв її так тепло, як старого друга.
Говорили хвилин десять, наче не минуло двадцяти років. І коли емоції трохи вляглися, Тарас запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Мар’яна, трохи збентежена, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Тарас.
— Так… боюся. Не впораюся сама…
