На порозі стояв незнайомець.
Віталій закохався в Лесю ще у сьомому класі гімназії в Чернівцях. Він залишав їй маленькі записочки між сторінками шкільного щоденника, на перервах вигадував всілякі кумедні витівки, щоб лишень привернути її увагу.
Але серце Лесі вже тоді належало Сергію — високому, міцному блондину, що разом із нею ходив на тренування з баскетболу в міську спортивну школу.
На худого, незграбного Віталія, який ще й завжди наздоганяв у навчанні, вона майже не дивилася.
До того ж, через рік Сергій почав зустрічатися з Маряною із паралельного класу.
Після випускного Лесю важко було здивувати ні цукерками, ні листівками. Але Віталій наполягав, і на вечорі випускників просто на подвірї школи освідчився їй.
Реакція була блискавичною: різке «Ні!», і навіть не одна сльоза з його очей. Леся не захотіла і чути про стосунки з ним.
Минув час. Леся закінчила економічний факультет в університеті і влаштувалась бухгалтером у фірму в центрі Чернівців. Її керівником був Ярослав Іванович статний чорнявий чоловік років за сорок пять, із уважним поглядом і репутацією великого професіонала.
З захопленням Леся дивилася, як він вправно розвязує найскладніші завдання, як дотепно жартує, як одягається у класичні костюми від відомих українських дизайнерів. Між ними почали виникати почуття, і Лесю зовсім не хвилювало, що Ярослав Іванович одружений і виховує маленького сина.
Він клявся, що залишить сімю заради неї. Щораз обіцяв: «Ще трохи, я усе владнаю і будемо разом, тільки ти почекай»
Минуло три роки. Леся так і проводила самотньо усі вихідні та свята у домі, де замість радісних голосів лиш звучало її власне дихання. Вона чекала і сподівалася.
Одного разу, коли вже була передноворічна метушня, Леся ненароком побачила Ярослава Івановича з дружиною у «Сільпо». Дружина була при надії, а він дбайливо оберігав її, допомагав нести важкі пакети, щось лагідно шепотів, тримав за руку та ніжно посміхався.
Сльози виступили на очах, коли ця щаслива пара разом сіла у сімейний автомобіль і поїхала з магазину. Наступного дня Леся зібрала свої речі у коробку й без зайвих розмов подала заяву на звільнення.
Напередодні Нового року їй геть не хотілося прикрашати оселю, думати про кутю, узвар чи подарунки.
Якось, прийшовши додому, вона почула пронизливий холод. Виявилось: газовий котел не працює, і хата на околиці Чернівців промерзає.
Викликати майстра пригода. Усі зайняті, а хто погоджувався їхати на передмістя, просив удвічі більше від звичайної суми: понад 2 тисячі гривень за вихід у свята.
Зневірена, Леся зателефонувала подрузі Ларисі її чоловік працював у сервісній службі з ремонту котлів.
— Зараз, Лесю, зачекай трохи, подзвоню Саші, пообіцяла Лариса.
Минуло дві години. Темрява за вікном згущувалася, коли пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв невідомий чоловік у робочому комбінезоні. Та придивившись, Леся тут же впізнала його це був Віталій із її шкільних років.
— Привіт, Леся! — усміхнувся він. Ну, що у тебе трапилося?
— Боже, Віталію, ти? Як ти дізнався?
— Начальник подзвонив, сказав їхати на твою адресу. Тобі ж тут мерзнути не можна. Ти воду з батарей злила?
— Ні… А я й не знаю як це робиться.
— Та ти жартуєш! Могла лишитися без опалення зовсім, якби люті морози вдарили.
Віталій швиденько спустив воду, полагодив щось у котлі, а через годинку повернувся з потрібними деталями. За кілька хвилин у домі знову стало тепло, а запах чаю і домашнього пирога повільно огорнув кімнату.
Віталій, помивши руки, сів на табуретку і спитав:
— Лесю, а чого у тебе кран підтікає та лампочка блимає? Де твій чоловік, що не відремонтував?
— Нема в мене чоловіка, усміхнулась гірко Леся.
— Все ще чекаєш ідеального? А мені тоді чого відмовила в школі?
Вона відвела погляд.
Віталій ще швидко полагодив кран, замінив лампочку й зібрався додому.
Вечірня тиша насунулась такою самотньою, що Лесин зір несподівано замрів на дитячі спогади: як колись пухкенький, соромязливий хлопчик постійно дивився на неї закоханими очима. А тепер перед нею чоловік, високий, стрункий, з відкритою, щирою посмішкою.
Вона навіть не встигла спитати, чи одружений він.
А 31 грудня, саме коли годинник пробив передвечірню тишу, у двері знову подзвонили.
Леся, зовсім не чекаючи гостей, обережно відчинила двері.
На порозі стояв Віталій цього разу в святковому сірому костюмі, з білими трояндами в руках і теплою щирою усмішкою.
— Лесю, скажи чесно, ти ще будеш чекати свого ідеального принца, чи даси шанс колишньому однокласнику? Я другий раз наважився спитати: ти стала б моєю дружиною?
Сльози котилися по її щоках, вона кивала і сміялася одночасно, не знаходячи слів, лиш шепотіла: «Так, Віталію Так!»
З другого разу зізнання таки знайшло відповідь.
