У хату зайшов справжній чарівник
Бабуся Оля сиділа за кухонним столом і в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петля за петлею. За паспортом вона була Ольгою Іванівною, але в селі її кликали просто Оля — по-своєму, по-рідному.
У хаті стояла зимова тиша, лише потріскувало радіо на підвіконні. Раптом скрипнули двері. Бабуся підвела очі — і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна облямівка — усе, як належить.
— Добривечір, Олю! — усміхнувся він. — Гостей приймеш?
Оля поправила окуляри, вдивилася в гостя, у його мішок і чоботи, й здивовано видихнула:
— Господи, та невже це справді? Та з якої ж нагоди?..
— Як з якої? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Увесь народ зустрічає Новий рік. І я до тебе — з подарунком.
— Та нащо я тобі, старусі? Дітям би привітання, віршики послухати. А я що? Бабуся, вже всі подарунки передумала.
— Дітлахи нині в селі — на пальцях перелічити. А от твої шкарпетки — які теплі, — кивнув на в’язання. — Значить, і ти подарунка заслужила.
— Гаразд, коли вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабуся. — Тільки віршів тобі читати не стану, спину прихопило, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, що доброго зробила цього року.
— Та що я… — задумалася Оля. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздала. Може, й не від доброти, а просто робити нема чого.
— Не скромничай. Це й є добро — коли робиш щось безкорисливо.
— А от мого старого, до речі, і слід прохоло. Пішов зранку — і ані вісточки.
— Та я до нього теж збирався зайти. Ну що, все такий же жартівник?
— Ще й як! По сусідах ходить, байки товче, пісні співає. Усіх веселить, аби не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як думаєш? — посміхнулася Оля. — Ми з ним півстоліття разом. Удаємо, що трохи глухуваті, що не все чуємо й не все бачимо. І не сваримось. А нащо?
Дід Мороз дістав із мішка хустку — м’яку, вовняну, з візерунком і блискітками.
— Ось, тримай. Надягнеш — і на десять років молодша станеш.
— Красота ж яка! — засяяли очі бабусі. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Подякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Вийшов у сіни, зняв кожух, шапку й сховав у скриню.
— Ех, Олю моя… — пробурмотів він. — Не впізнала рідного голосу. Чи удає?
А бабуся крутилася перед дзеркалом у новій хустці й шепотіла:
— Ось так і живемо, Іванку… Ніби нічого не знаємо. А ж таки знаємо. Просто любимо по-своєму. І диво — у цьому…
