У мене є знайома, Марія, їй 70 років. Нещодавно вона перенесла інсульт і опинилась у лікарні в одному з районів Чернігова. Точні причини случившегося мені невідомі — чи то вік, чи то нездоровий спосіб життя: погане харчування, мало прогулянок на свіжому повітрі, а може, й те, й інше.
Її син, Олег, вже кілька років мешкає в іншому місті, у Львові, за сотні кілометрів від Чернігова. У нього власна родина — дружина та двоє дітей. Коли Марія потрапила до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізнались про прикрість і тепер відвідують її, приносячи ліки та слова підтримки. Марія поволі одужує, але поки що не може піднятись з ліжка.
Олег подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилась. Він не приїхав, не поцікавився, як справи у матері. У нього, бачте, власні клопоти, які потребують негайного вирішення. Йому байдуже, що коїться з матір’ю. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Марію про самопочуття, уточнюють у лікарів усі подробиці, щоб зрозуміти, як справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку у ці важкі дні.
І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти ставляться до нас таким чином? Я переконаний, що ставлення дітей до батьків — це відображення того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватись, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я впевнений: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не змогли показати правильний приклад. Хочеш бути добрим батьком — демонструй це своїми діями. Якщо дитина бачила, як матер піклується про власну матір, вона засвоїть цей урок. Але у випадку з Марією все було інакше. Олег не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із своєю матір’ю останні роки її життя. Марія відвернулась від власної матері, і тепер її син повторює цей шлях.
Життя — як бумеранг: усе, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Марія, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматись — для неї й для всіх нас.
