Того дня, як Марія вийшла заміж, минуло цілих тридцять років. І з кожним роком між нами утворювалася все більша прірва. Інколи здавалося, що вона просто викреслила нас із свого життя. Дзвонила рідше, приїжджала ще рідше. А коли бачились, її очі були холодні, ніби дивились крізь мене.
У ту п’ятницю я довго набирала її номер. Ми з Олексієм хотіли скромно відзначити роковини – тридцять років разом. Мріялося просто зібратися всією родиною, зварити борщу, назрізати сала, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч на годинку-другу…
— Ало? — нарешті відповіла Марія, задихавшись.
— Марусю, це мама. Ти що, знову в спортзалі? Можна поговорити?
— Ні, мам, машину Ярику мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На мийку везти – дорого. Я ж не з панянок.
— Ну, добре, донько… Я ось до чого – приїжджайте з Яриком у неділю до нас. У нас з татом роковини. Посидимо, поговоримо…
— А чого це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулася вона. — Старість у вікно – радість у двері?
— Тридцять років, Маруся. Як не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля – друг Романа жениться. Весілля-то одне, а у вас ще роковин буде.
Я стиснула слухавку, намагаючись не показати, як у грудях вже клекоче образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково потім вас привітаємо.
— Ну, добре, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Андрій теж не зміг. У нього були свої справи. Коли я поклала слухавку, сльози пішли самі. Немов у дитини, якій не дали цукерку. Немов у матері, яку забули.
— Любко, що трапилося? — увійшов Олексій і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Лесю… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла – зібратися всім разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою – і цього досить.
Вночі я не могла заснуті. Образа душила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм непотрібна? Невже ми мало зробили? Вивчили, дали житло, допомагали, як могли… А тепер – чужі…»
— Любко, — шепотів Олексій, — у них своє життя. А в тебе є я. І я – тут.
— А мені пусто, Лесю… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичайного. Усміхався.
— Щось трапилося?
Він дістав із-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Лише ти і я.
Будиночок був ніби із казки: дерев’яний, з виглядом на воду, квіти скрізь, спів пташок. Вранці я прокинулась від запаху – вся постіль була вкрита пелюстками. У кутах повітряні кульки, а на дзеркалі – напис: «З роковинами, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли глянула у вікно – побачила Олексія з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив його – і почулося тихе «няв». Маленький рудий пухнастик, кумедний та ніжний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — усміхнувся він, немов хлопчина.
— Лесю… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели той тиждень, як у медовий місяць. Сім днів, а спогадів вистачило на ціле життя. І коли повернулися – телефон не вгавав.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, донько. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звісно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалася…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас з татом – другий медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Олексієм живемо по-новому. Він пішов з роботи, ми стали скромнішими, аА кіт наш, Руденький, став справжнім об’єднуючим центром родини, привчаючи всіх до простої істини — любов не ділиться, вона тільки множиться.
