«Квартира, де нас більше не бажають»: коли матір перетворила дім на поле бою
Іван працював у своєму кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані — дружина. Він здивувася: вона рідко телефонувала йому серед дня.
— Привіт, Наталю. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів він, відірвавшись від монітора.
— Трапилося, — її голос був схлипуючим, тремтячим. — Нас вигнали. Нам більше нема де жити!
— Що?! — Іван аж підскочив. — З квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше заборонено в ній жити, — прошепотіла Наталя.
— Як це — заборонено? Хто може заборонити нам жити в нашій квартирі?!
— Хто-хто… твоя мати! — раптом вимовила вона, і в її голосі було все — біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Наталею переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій — п’ять. Починали з оренди, працювали без віддиху. Потім доля посміхнулася: батько Наталі несподівано отримав у спадщину квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дідусь. — Я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю — хоч і формально не їхньою. Тільки Наталя все одно жила з відчуттям тривоги.
— Ми все вклали в це житло, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Катруся з батьками, ми тут. Хто нас виженеть? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше — вигнали. І не чужі, а свої.
Початком усього став ювілей батька. Приїхали, святкували. А наступного дня свекруха сказала:
— Ми вирішили: Олесь, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас велика квартира. До того ж, — додала вона, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там живе.
Наталя ледь не втратила дар мови. Але Іван лише кивнув:
— Не проблема. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не місце. Не час. Але щось всередині переломилося.
Олесь оселився — як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибрав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки Івана. Побачити «онуків». І почалося.
— У Олеся брудні черевики! — докоряла свекруха. — Чому куртку не випрала? А пирогів чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. А потім — прямо в очі Наталі:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У доньок свої родини, оренда дорога…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Наталя відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Івану. Він підпише заяву про розлучення.
Наталя мовчки збирала речі й плакала.
Іван дізнався і миттю кинув усе.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж — п’яниця!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Щось приховуєш? Я таких під своїм дахом не потерплю. Квартира на мене — і я вирішую.
— Мамо, це Олесь виніс сміття!
— Не звалюй на дитину! Якщо вона ще раз тут з’явиться — не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Олеся з’явилася дівчина, буде де жити.
Іван мовчки стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Наталю, не плач. Ми все вивеземо — Олексій допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми придбаємо собі житло. Не таке, як мріяли, але — своє.
За три дні повернулася свекруха з Ольгою — з сумками, ніби на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що — виїхали?! — приголомшено спитала Ольга.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів.
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Іванівна набрала номер сина — він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
— Гало, це бабуся… — промовила вона до однієї з онучок, але у відповідь почула:
— Більше не дзвоніть!
У квартирі лишився старий брудний диван. І таз у ванній — символ того, як усе скінчилося.
За півроку Наталя готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не телефонуєш… Я шкодую. Повертайся. Живіть тут.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Нащо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша — це ваша. А у нас своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Більше не згадуйте про ту квартиру. І ми до неї не повернемося.
Іван натиснув «закінчити». Цей розділ його життя завершився. І більше — не відкриється.
**Життя вчить: справжній дім — там, де тебе люблять, а не там, де на тебе претендують.**
